Колись Мірча Еліаде писав, що у народній пам'яті (усній, неписемній) міфологізація (архетипізація) значущих історичних подій закінчується через два-три століття після моменту їх існування. Від себе додамо, що розпочинається така трансформація минулого у бік його міфологізації  вже через одне покоління. І навіть у сучасності писемна культура може лише трохи сповільнити цей процес, але не припинити. Прикладом тут можуть слугувати події Другої світової війни. Поки існують живі спогади учасників цієї доленосної події, поки існують живі контакти між дідами і внуками - це одна війна і ніякі тут сталінські, брежневські чи горбачовські ідеологізації знання реальних подій не підмінять. Коли ж  помирають останні свідки тих подій, то міфологізація котиться по зростаючій лінії. Історичні факти підміняються спрощеними архетиповими моделями. Розпочинається конструювання нової "народної пам'яті" про ту страшну війну. Четверте чи п'яте післявоєнне покоління може щось знати про ті події лише на основі документів , тобто історичних джерел. І це створює принципово нову ситуацію. Коли переривається живий ланцюг пам'яті, то на долю молодших поколінь випадає сприймати в якості істини протлумачені в чиїхось групових інтересах історичні факти, місце існування яких - папери, а не душі ветеранів. Так, лише в умовах протлумачених сучасними російськими імперіалістами реалій 1943-45 років стає можливим феномен "георгієвської стрічки".