Хайнрих ШтайнХайнрих Штайн 27 декабря 2011 в 09:14
Пам’ятаєте те місце з Біблії, де Мойсей вперше пробує завоювати Землю Обітовану? Вони вийшли з Єгипту, йдуть пустелею. Бог дає прямі вказівки, що робити народу. І наказує Мойсею, завоювати землю філістимлян. Мойсей бере з кожного коліна по людині і відсилає цих дванадцять чоловік на розвідку. Вони ходять сорок днів теперішньою Палестиною (земля Ханаанська), вертаються і кажуть: там річки течуть молоком і медом, але люди такі злі, що „між ними ми пропадемо”. Коротше, нікуди воювати не підемо, і ніякої землі Ханаанської нам не треба.
За текстом, Бог буквально виходить з себе. Каже, що народ непутящий, негідний. І лишає їх на сорок років у пустелі в покарання за те, що не захотіли зробити один ривок, завоювати те, що було заповідано. Не виконали завдання.
Через сорок років у Синайській пустелі, народ дозрів. Вони зрозуміли, що краще здохнути під стінами Єрихону, ніж іще хоч один рік у пустелі. Стало ясно, що іноді Бог таки має рацію: треба воювати. Але сорок років вони втратили. Вимерло одне покоління і народилося друге, яке так ненавиділо цю пустелю, що вирішило піти і вмерти.
Замість смерті вони одержали притулок. Замість смерті вони отримали перепустку у світову історію, і насправді стали народом обраним. Пройшло вже більше трьох тисяч років, а ми все ще розмірковуємо над цією пригодою. Вона того варта.
Всі завдання давно поставлені і записані в Біблії. І не виконуємо ми їх з тієї ж причини, з якої не виконували їх тоді євреї. Вони боялися. І ми боїмося.
Ми сьогодні не віримо, що здатні завоювати Київ, Крим, що зможемо підняти прапор з Христом на Храмовій горі в Єрусалимі, тільки тому що не віримо в Бога на повному серйозі. Тому, що вся історія людства, яка була до нас нічому не вчить боязливих. Ми такий самий народ – ледачий, непутящий, тупий і твердолобий, як були ті євреї тоді.
Але ми можемо встигнути не змарнувати свого життя. Це доступно нам – не треба пустелі. Сорок років – це покарання. А ми ще не здійснили цього гріха. Ми ще можемо наважитись завоювати. Ми спробуємо?
Сенс ковчегу заповіту я зрозумів, читаючи мемуари полковника Лоуренса, котрий під час Першої Світової війни був закинутий британською розвідкою на Аравійський півострів бунтувати місцевих бедуїнів проти турків. Араби боялися – весь час розбігалися, і не можна було довести жодної битви до кінця. З метою підтримати бойовий дух, Лоуренс наказав зробити великий ящик, набити його камінням, обв’язати ланцюгами, обвішати замками і поставити при ньому постійну охорону в сорок чоловік. Там була секретна зброя, як вважали араби. І оцей ящик тягався з великими труднощами з місця на місце, і дезертирство було вже не дев’яносто відсотків, як завжди, а всього лише сорок. Араби стали перемагати і вірили в успіх, поки ящик полковника Лоуренса був з ними.
Мойсей тягав за собою ковчег з подібною метою. Євреям недостатньо було того, що він вивів їх з Єгипту; недостатньо було бачити перед собою геніального вождя, недостатньо чути голос Бога, недостатньо власної чисельності і сили. Їм потрібен був ящик, який підтримував їхню віру.
Ми такі самі, як євреї і араби. Нам мало Бога, потрібна містика. Мало Всесвіту, потрібна нерухомість. Мало нації, потрібна велика будівля з гербами на дверях і флагштоками обабіч. І охороною, яка вартує святая-святих – те саме, що у своїй скрині ховав Мойсей чи в своєму ящику полковник Лоуренс.
Нині банки - наші ковчеги. Раніше там було золото, згодом папірці, зараз лише безготівкові електрони стрибають в їхніх комп’ютерних мережах. Розкішні фасади, масивні портали сакралізують порожнечу. Допоки ми віримо в неї, світова економіка росте як на дріжджах.
Ідея розгону Верховної Ради- здорова ідея. Намір влаштувати імпічмент президенту- прогресивний намір. Людці, що нишпорять в Раді та в адміністрації, десакралізують наші національні скрині збудовані в стилі «Сталінський ампір». Юлі для завоювання потрібна порожня Рада. Януковичу- порожня адміністрація. У них різні ковчеги і однакові бажання (благо Вітчизни, мабуть). Бог їм поміч!