Генка підставив обличчя сонцю і почав дрімати. Віз поволі котився, поскрипуючи колесами. - Стій! - перервало його дрімоту. Хлопчина розплющив очі, та з воза не піднявся. Глянув з-під лоба: два поліцаї стоять поруч, третій - тримав за повід Гнідого. - Ти що, читати не вмієш? - очима кольнув Генку довготелесий поліцай.- Написано ж он на табличці: туди їхати зась. Заборонено, значить. Генка впізнав його. Панас Панахиденко. Він до війни працював сторожем на фермі у їхній артілі. Двох інших ніколи не зустрічав раніше. Панас по-хазяйськи оглянув воза, чомусь прицмокнув. Потім підійшов до Генки і …штирх гострою палицею в плече - не хлопець наче перед ним, а бур’ян. - Куди прешся? - Я? - нарешті знайшовся Генка, морщачись від болю. - Уже ж не я! - гикнув поліцай. - До баби Раї, на хутір. - Шо за баба Райка, га? - Ну, моя, рідна, - хлопець зліз із воза. - Баба Райка. Реп’ятиха, кажуть на неї. - А-га-га! - протяг рудий, що стояв поруч довготелесого. - Це та, що вчора нас самогоном частувала. Самогон міцнющий, ще, мабуть, із совєтії припасений… Нутро ледь не випік, падлюга… Так той, баби вже немає. Царство їй і упокоєніє душі, - хмикнув і скривився. Потім весело перехрестився і залився не то сміхом, не то дурнувато - п’януватим смішком крізь сльози. - Як немає? - стривожився онук. - Я ж у неї вчора зранку був, по хазяйству допомагав. - Хі-хі-хі! - сміявся рудий, витираючи засмальцьованим рукавом сльози з чероних від перепою, очей. Забасив і той, що тримав за повід Гнідого: - То ж зранку ти її допомагав. А увечері за її допомогу партизанам, - з насолодою промовив саме ці слова , - ми її підвісили…За горло підвісили. Ха-ха-ха! Тіліпалася, мов онуча. Ха-ха-ха-ха! А того партизанця - засранця пораненого, якого вона переховувала, он до комендатури премо…А-а, його там тоже підвісять. Правда, за я…А нам за нього медалі дадуть. Аякже! Герої ж ми… - Ох і сміху буде! - буркнув довготелесий. - Висітиме вниз головою… «Сволота ви, а не герої!», - хотів було відчеканити хлопець, але передумав - не треба передчасно на неприємності нариватися, їх зараз і так вистачає. Генка озирнувся. Неподалік стояла підвода, на сіні якої лежав чоловік. «Дядько Василь», - ледве не вирвалося в нього. - Чого до баби, чи пак, до небіжниці прешся? - стиснув пальцями-обценьками Генчине плече рудий. - Ти часом не партизан? - Та який я партизан!? То ж моя рідна бабця, - зрадлива сльозина скотилаця лицем підлітка. - А тепер її вже немає в живих. Через вас… - Ну ти, легше! - дав запотиличника Панас. - А то, щоб і ти не відшвартувався слідом за нею. Поняв? - Та я, - зашморгав носом Генка. - Я ж малий ще партизанить… - Який ти малий! - пробасив знову той, що стояв попереду Гнідого. - До дівок під спідниці заглядаєш?.. Лазутчик партизанський! - Та нє, - швидко хлопець у відповідь. - Я не по тих дєлах, - переступив з ноги на ногу. - Я бабці вожу…Возив…Он там під соломою…бутиль… - То ти такого кріпущого пійла їй привозиш? - блимнув Панас. - Ніфіга собі, комбінатор спиртовий…Ну, грець з тобою…Де він? - Он там, у задку воза лежить…У ряднині замотаний… Рудий першим кинувся до воза, перечепився і ледве не впав. Та дивом утримався на ногах, а руки тремтіли від постійних перепивань. А вчора - взагалі набрався, ледве капець з капутом не настав… - Шо ти так довго колупаєшся? - не терпілося Панахиденку. - Збрехав, гадьониш!? - Та нє -є - є. Самогон. Бутиль повний. Клас! - рудий від задоволення аж долоні потер. - Здоров’я край підрихтувати, - хильнув прямо з горла бутиля. - Ух, нормальок!... - Маму мою, царство їй небесне, також пом’яніть - на тому тижні померла…Ваші скажені визволителі її прикладом по голові, по голові!… - Ну, ти, щеня, полегше нащот визволителів! - знову Панас, правда, цього разу без підзапотиличника обійшовся. - Стукнули, дурепу, знач було за що… - Ага, за що було? - Батько в совєтській армії? В совєтській. І старший брательник тамечки ж… - Ну, там же всі нормальні чоловіки, - знову шморгнув носом Генка. - Знач, ми не нормальні? - знову басить той поліцай, що тримає Гнідого. - Та ні, я не про вас…Ви - нормальні, тільки ж важко вам після вчорашньої гулянки, - Генка вдає, що виправдовується. - То ж, пом’яніть мою маму, а тепер і бабусю…Мені самогон ні до чого… - Ага ж, якби й був до чого, - уже прямо сьорбає з бутиля рудий, крекче, і витирає долонею свої губи-міхи. - Кріпущий - нема сили… - Забирайте його, - не терпиться Генці, - а я поїду собі… - Повертай назад голоблі. Нічого тобі там, на хуторі, робити… - Я ж бабусю поховаю… - Ти диви! - реготнув, все ще прицмокуючи губами, рудий. - Не пацан, а бляха, похоронна служба… - Вона ж моя бабуся, - нагадує Генка, а сльози от-от капнуть з очей. - Добре, паняй, - махнув рукою Панас. - А ти, Симоне, тягни сюди бутиль…А то вже й мене починає «ковбасити», - розпорядився Панахиденко. - Правда, коня ми заберемо, - і уточнив, - конфіскуємо. Він тобі не потрібний. Нікуди вже тобі на ньому їздити… Генка не опирався, бо розумів, що Гнідого їм не втримати, бо він гоноровий, і чужих до себе не підпустить. …Хлопець заляскотів босими ногами битим шляхом. - Ти куди подався, тобі ж в інший бік! Тобі ж на хутір! - не відразу зрозумівши замисли хлопця, викрикнув Панас. Та й спершу було не до цього, дзумлив самогон з бутиля. А напарники, добряче пригостившись, підправивши здоров’я після вчорашнього перепою, вже палили цигарки, весело перемовляючись поміж собою. Генка на ці слова не відреагував, бо зовсім поруч стояла підвода, на ній - закривавлений дядько Василь. Ще вчора вранці він з ним розмовляв, про останні сільські новини розповідав, побивався за матір’ю, клянучи, на чому світ стоїть, німців, які вбили її, а його ледве не скалічили. А дядько йому розказував досить цікаві билиці-небелиці із свого життя. Генка знав, дядько Василь - не партизан, він - офіцер. Командир. Майор радянської армії. Відступаючи, бійці залишили його в бабусі Раї на хуторі, бо в нього - не тіло, а суцільна рана. Бабуся його травами вилікувала, поставила на ноги. Дядько Василь вже збирався йти до партизанів. А тут…Хто ж його видав? Хлопець і сам не усвідомив, як все вийшло: швидкий рух набік - і він на возі. - Ньо!Ньо! - щосили крикнув на чужого коня. - Ньо, дорогенький! .. І той послухався, рвонув із міця і відразу ж перейшов на галоп. Генка тепер уже нічого не боявся - десь позаду залишився страх перед поліцаями, перед їхніми знущаннями. В душі зринала помста - за маму, бабусю, за ось цього дядька Василя, який лежав і тільки стогнав. Бо лице його нагадувало кров’яну суміш, яка утворюється під час готування кров’яної ковбаси. Саме це порівняння чомусь спливло перед Генкою, коли він глянув на фронтовика. І ще одна думка не давала спокою: «Втекти!» Дядько ледве дихав. Та нараз він напіврозплющив ліве око ( праве повністю запливло й не розплющувалося) , мовив: « Це ти, Гено?» -Я дядьку… -Вони бабусю Раю …повісили… -Знаю уже… Тепер уже сльози покотилися струмочком і впали на обличчя зраненого. - Ти плачеш?Не плач… - Та воно само якось…Хто ж видав? - ледве вичавив із себе Генка. Втрачаючи свідомість, майор тихо-тихо прошепотів: - Сусід…Макар…Сволота… Генка позад себе вже чув стукіт копит Гнідого. Він би його розпізнав із тисячі,а, може, і з мільйона. Бо разом вони - більше п’яти років… «Гнідий нас догонить…Це факт незаперечний…» Уже кілька десятків метрів розділяли підводи. «Доганяють», - плететься в голові сумна думка. Поліцаї не стріляли. «Живими братимуть…» Генка, хоча вже й тремтів - не то від переживань, не то від швидкої їзди, зібрав останні сили й обернувся. Майже поруч уже дихав Гнідий. Ще мить і він розчавить і його, і дядька Василя, і підводу їхню в цілому. - Гнідий!...Гнідий!.. - розпачливо кричить Генка. - Стій! Ну, стій же бо!... Кінь нашорошив вуха (пізнав голос хлопця), поволі став переходити на рись. Панахиденко щосили лупцював його батогом : « Ух, ти …ледащо!» Прикладами щосили гамселили його по боках інші поліцаї. Вони ще сподівалися, що от-от цей зухвалий хлопчисько і поранений партизан (вони в цьому були переконані, що він дійсно партизан), через якусь мить будуть у їхніх руках. Та раптово Гнідий рве убік. Тріск. Крики. П’яна лайка. Потім - постріл. Єдиний. Гнідий упав не відразу. Рвонув іще вперед, давлячи поліцаїв возом. Заіржав на весь голос. Глянув своїми, які вже тускніли, очима в …очі Генки. Дрижаки вдарили від цього погляду хлопця. Гнідий поволі опускався на теплу літню землю А поруч валялися знівечені тіла поліцаїв. Підвода зупинилася на обочині неподалік від місця трагедії. Хлопець заплющив очі. Не міг поворухнутися. І раптом заплакав, сильно схлипуючи. Сльозини падали на розірвану сорочку дядька Василя, на його закривавлені груди… І Генка від безсилля прошепотів: «Гнідий…Гнідко ти мій…»