КВІТИ КОХАННЯ

У весільні сукні наречені листячко любистку зашивають,
Щоб з коханим все життя без щему лебедіти в вірності безхмарній.

Приспів:

Розквітають квіти оберегом, щастя та кохання в вашій долі,
Щоб серця співали солов'ями день і ніч весною і зимою.
У Карпатах на високі скелі парубкам не легко підійматись,
Щоб зірвати квітку едельвейсу, то кохання символ, віра в щастя.

Приспів.

В Україні всі жінки красуні, як калини цвіт чи гроно зріле,-
Чоловіче щастя, світла мрія, щирі, ніжні, мов квітки чарівні.
Приспів.




«Пісня про Україну»

Сл. Г.П'явки Муз. М.Воропай

Біліє цвітом моя Калинія
Земля прадавня моїх дідів,
Що прикрашалась завжди калиною,
Вкраїни символ споконвіків.

Чарує око моя Вербинія,
В зелених вербах ставки і річки,
У Пслі та, Ворсклі, Орелі, Припяті,
Купають віти свої гінкі.

Зелені луки в моїй Травинії,
Залитий сонцем зеленограй,
Правічні трави так пахнуть в сінові,
Мій чебрецевий, мій любий край.

Пшенична ненько, моя Вкраїнія,
Як смачно пахнеш від паляниць,
Жойтіє колос в моїй Квіткйнії,
Вода цілюща з твоїх криниць.




ЗОЛОТЕ ВЕСІЛЛЯ

Золотим весілля називають,
З рушником весільним вже піввіку.
Не злиняло золото кохання
Ні в життєвих бурях, ні в безвітрі.

Приспів:

Піввіку разом назустріч долі,
Шляхи тернові й густі жита.
Давно вже іній присипав скроні
Та в серці вірнім любов жива.

Для кохання мало півсторіччя,
І життя продовжить свій рахунок.
Бережіть коханих, найдорожчих,
Пам'ятайте перший свій цілунок.

Приспів.

У любові крила лебедині,
Незрадливі в дружбі, сильні, вірні.
Хай змінився світ, але кохання
Лиш мудрішим стало, не старіє.
Приспів:
Піввіку разом назустріч долі,
Шляхи тернові й густі жита.
Давно вже іній присипав скроні
Та в серці вірнім любов жива.



Будь щаслива доню

Запашна квіткова повінь червня,
На початку літа роцвіта.
В цей розмай родилась наша доня
Світла, ніжна дівчинка моя.

Приспів:

Я б для тебе небо прихилила,
Якби ж то зуміла та змогла.
Щоб ні град, ні буря, а ні злива
Радість в очах не залила.

Ти людей недобрих сторонися,
А для щирих не шкодуй тепла.
Вимолю для тебе в Бога щастя
Добра, ніжна дівчинко моя.

Приспів.

Будь щаслива в наші дні тривожні,
Віри не втрачай на майбуття.
Мамин хрест і мамина молитва
Йдуть з тобою поряд все життя.

Приспів:

Я б для тебе небо прихилила,
Якби ж то зуміла та змогла.
Щоб ні град, ні буря, а ні злива
Радість в очах не залила.


ЗБЕРЕЖЕМ, НЕ ЗАБУДЕМ

Гіркі, болючі, незабутні,
Хоч і віддалені у часі,
Атаки, відступи і мужність
Та вірність воїнській присязі.

І падали в жорстоких битвах
За рідну землю українську.
Шумлять тополі, плачуть верби
На варті у могил синівських.

І прадідів своїх звитяжних
Онуки знають по світлинах
Та по трикутниках поштових –
В сім'ї збережена святиня.

Та ще в травневі дні квітучі
Пісні, і фільми, і букети.
Чому ж в "Історії" сучасній
Лиш півсторінки про славетних?

Ми, повоєнне покоління,
Життю навчались у героїв.
Завжди рівнялась я на Улю,
Що з "Гвардії" із Краснодону.

А з кого нині брати приклад?
Чи з олігархів без моралі?
Чи з остарбайтерів сучасних?
Чи з покалічених в Афгані?

І світять з неба душі-зорі,
На нас вдивляються в тривозі.
Чи збережем здобуте кров'ю?
По вірній ідемо дорозі?



НЕ ВІР РЕКЛАМІ

Реклама всім уже набридла:
Одне і те ж торочать днями,
І часто зовсім не потрібне,
Не варте нашої уваги.

В пенсіонерів часу вдосталь,
Щоб слухать лікарські поради
Та всі рецепти записати –
Від катаракти до подагри.

Дід-кум наслухався реклами
Про активін з ламінарином –
Презент зробив знайомим дамам,
Щоб не сивіли, молоділи.

Кумі, що стала повнотіла
(Колись разом хрестили діток) –
Від старості, щоб не хворіла,
Придбав їй крем від целюліту.

Кума ж, весела та зугарна,
Взяла із ящика рекламу,
Як діє на мужчин віагра,
Щоб кум провірив вміло, вправно.

Вже лікувальний курс проходить,
Пора б озвучить результати:
Кума не схудла, кум похмурий.
Не варто гроші витрачати



ЗБЕРЕЖЕМ, НЕ ЗАБУДЕМ

Гіркі, болючі, незабутні,
Хоч і віддалені у часі,
Атаки, відступи і мужність
Та вірність воїнській присязі.

І падали в жорстоких битвах
За рідну землю українську.
Шумлять тополі, плачуть верби
На варті у могил синівських.

І прадідів своїх звитяжних
Онуки знають по світлинах
Та по трикутниках поштових –
В сім'ї збережена святиня.

Та ще в травневі дні квітучі
Пісні, і фільми, і букети.
Чому ж в "Історії" сучасній
Лиш півсторінки про славетних?

Ми, повоєнне покоління,
Життю навчались у героїв.
Завжди рівнялась я на Улю,
Що з "Гвардії" із Краснодону.

А з кого нині брати приклад?
Чи з олігархів без моралі?
Чи з остарбайтерів сучасних?
Чи з покалічених в Афгані?

І світять з неба душі-зорі,
На нас вдивляються в тривозі.
Чи збережем здобуте кров'ю?
По вірній ідемо дорозі?




МАТЕРІ-ВДОВІ

Солдатські вдови, наші мами
Звели країну із руїн,
Пололи, сіяли, в'язали,
Ростили дочок і синів.

Важка робота взимку й влітку.
Прорвали діти буряки.
А з одежини - лиш куфайка
Та сплетені вночі хустки.
А руки від роботи мліли:

Скрутило пальці, аж печуть.
Мішки і буряки носили.
Лиш місяць кликав - діти ждуть.
Темніло у очах від втоми,

І серце рвалось із грудей.
Чи Гітлер чув плачі й прокльони
Мільйонів струджених людей?
І плакали, й святих молили,

Щоб їм здоров'я зберегли:
Маленькі ж діти і без тата.
Як їм рости на цій землі?
Батьки зросили землю кров'ю,

Тому й багата на врожай.
„Зцілила б мужа я любов'ю,
Щоб жив, сміявся, цілував".
Не долюбили наші мами:

Коханих кулі відняли.
Жіночу відданість і ніжність
Роботі й дітям віддали.
Той знак біди, ту похоронку

Сховала далі від дітей.
Вдовині сльози і розпуку
Звіряла темряві ночей.
Доземно кланяємся мамам

За вірність, за любов святу.
На світі золота замало
Увічнить матінку-вдову.
І пам'ятник для всіх прийдешніх

Звести від школи поблизу,
Щоби нащадкам в серці вічно
Ростити мужність і сльозу.





ЗАЛЕЖНА НЕЗАЛЕЖНІСТЬ


Ми двадцять років незалежні
Рости б, творити, процвітать.
У нас можливості безмежні
Країну щастя збудувать.

Про волю мріяли віками
Та війни визвольні вели.
Хоробрі запорожці славні
Вкраїнські землі берегли.

Залежна наша незалежність
Від труб із нафтою та газом,
Від апетитів бізнесменів,
Що роздулися від багатства.

Для нас Вкраїна – Батьківщина,
Для них лиш місце для ґешефту.
Бо від моралі незалежні,
Від совісті та інтелекту.

Залежна наша незалежність:
Диктують нам про вік пенсійний.
Реформи капіталістичні
Проводять владці інтенсивно.

Залежні в нашій незалежній
Від зарплатні і від субсидій,
Від хабарів, від беззаконня,
Недоброзичливих сусідів.

Залежна наша незалежність
Бо держбюджет у нас від‘ємний.
На пенсії малі дідівські
Навчаєм внуків у надії,

Що виростуть розумні, вдатні,
Піднімуть край наш із руїни.
І незалежна,і багата
Розквітне наша Україна.

Правічні землі наші плідні
Не продадуть чужим чужинцям.
Зрадіють душі предків гідних,
Що гинули за незалежність.





Бузькові кущі

Бузько, бузок і бузина
З одного кореня, співзвучні.
Лелеку звуть так з давнини
Та чагарі кущів пахучих.

Лелека звиє там гніздо,
Де у людей живе добро.
Цю енергетику добра
Красивий птах оберіга.

Багато про лелек легенд,
Та вірю твердо я в одну:
Що з вирію бузько у дзьобі
Приніс бузок і бузину.

Повз хату висіяв насіння,
Водою з дзьоба поливав
І виросли – бузок духмяний
Та чудодійна бузина.

В містах і селах України
Весною розмаїття барв.
Цвіте бузок, серця лікує.
Над Видубом пливе туман.

Бузько над хатами кружляє,
Вдивляючись з височини,
Як Україну заквітчали
Любимі ним диво-кущі.




Розумова гімнастика


Кросворди, сканворди, шаради
Чекають мене в нашій пресі.
Читаю, шукаю відгадки,
Радію своїм інтересам.

Мені ще цікаво дізнатись
Про інші країни й планети.
Який у них клімат та устрій,
Що пишуть в них знані поети.

І часто у снах мені сняться
Жорстокі сини Посейдона.
Чи в Гані чужій, африканській
Шукаю річки невідомі.

Спортсмени, поети, моделі,
Казкові герої, богині.
Військові, музики відомі
Сховались в кросвордних клітинах.

Чекаю нового кросворду,
Сміються онуки з бабусі.
А я їм на повнім серйозі:
– З підступним склерозом борюся.

Включаю тоді телевізор,
Як гру інтелектів транслюють.
Встаю, аплодую розумним,
Що вміло знання пропагують.

А ще в голові моїй сивій
Рядочки віршовані в‘ються.
Про сало, про світ наш рослинний,
Про долю людей українських.



ПІСНЯ ПРО УКРАЇНУ

Біліє цвітом моя Калинія,
Земля прадавня моїх дідів.
Червоні грона плодів калинових –
Вкраїни символ споконвіків.

Чарує погляд моя Вербинія,
В зелених вербах ставки й річки.
У Пслі та Ворсклі, Орелі, Прип’яті
Купають віти свої гінкі.

Зелені луки в моїй Травинії,
Умитий сонцем зеленограй.
Правічні трави так пахнуть в сінові.
Мій чебрецевий, мій любий край.

Дідизна наша, далека Орія,
І на сорочці шитво-краса.
Жінки-красуні цвітуть коралами.
І пісня люба, й гірка сльоза.

Хоробра, мужня моя Козакія –
Богун і Гонта й козацька Січ.
Вогнем палала, дощами плакала,
Із смертю в герці віч у віч.

Пшенична ненько, моя Вкраїнія,
Як смачно пахнеш від паляниць.
Жовтіє колос в моїй Квіткинії.
Вода цілюща з твоїх криниць.

Сердечна і щедра моя Слов’янія,
З хрестом у серці летять віки.
Живеш у вірі, у православ’ї,
Із хлібом-сіллю ідеш в світи.




ПІСНІ МОЄЇ БАТЬКІВЩИНИ


Пісенний край – моя Вітчизна,
Співає в радості і в горі.
Пісні – це книги літописні,
В піснях історія народу.

Як водить військо Дорошенко,
Гуляє Байда на риночку,
Співає люд про Морозенка,
Про смерть Нечая героїчну.

Пісні – то струни в нашім серці,
Дзвенять, співають і ридають.
На світі є багато націй,
Та в них таких пісень немає.

Коли співають українці,
Стають просвітлені, красиві,
В надії – все лихе минеться,
Всі мрії збудуться щасливі.

Пісні у нас, як степ, розлогі
І вільні, бо родились в битвах.
В них матері чаїна туга
І сльози всіх дівчат самітніх,

Що козаків не дочекались,
Пройшло в житті немало весен.
Пісні Марусі Чураївни
Такі сумні, що крають серце.

Дівчата в нас – вечірні зорі,
Козак – дубочок зелененький.
І тато мудрий – корінь роду,
Матусі – ластівки сивенькі.

Жінки в нас вірні, як лебідки,
В них очі пристрасні, жагучі.
Співає світ романс Гребінки,
Лунає біль Тарасів з кручі.

Тепер пісень співаєм мало,
Не чути їх в селі і в місті.
Дітей, онуків не навчаєм,
Втрачаєм сутність українську.
А жаль!


CПОВІДУЙТЕ ТАРАСА Й ХМЕЛЯ


Життя жорстоке і безжальне,
Людині трудно в нім живеться,
Бо вибір падає прицільно
На того, хто прямий, не гнеться.

Колінкувати, плазувати
Не вміють справжні українці.
Нас вольності оберігати
Козацтво вчило запорізьке.

Чому ж так довго не зуміли
Створить країну щастя й згоди?
Чи пам’ять зберігає в генах
Про княжий розбрат, про Аскольда?

Невинна кров Бориса й Гліба
Престол князівський обагрила.
Нам горопашні властолюби
Гірку неславу залишили.

У підсвідомості глибокій
Селилась боязкість віками:
Татари, турки та монголи
Степами наших бранок гнали.

А ще імперії сусідські
На плідні землі зазіхали.
Мечем, брехнею, віроломством
Покору, послух вибивали.

То ж наші пращури далекі
Від різних зайдів потерпали,
Щоб жити – вчились виживати.
В борні, в неволі гарували.

А виживать – це значить правду
Віддать перевертням безчесним,
В країні рідній жить безправним,
Забуть про волю, незалежність.

Чи дасть нам Бог колись Богдана
Та владців справжніх, українських,
Щоби від Сяну і до Дону
Земля розквітла прадідівська.

Вкраїнці любі, киньте розбрат,
Сповідуйте Тараса й Хмеля!
Гірка й солона наша правда.
Та лиш вона врятує землю.

  

На Україні садки зелені,
Там солов’їний лунає спів,
Чумацьким шляхом блукають зорі,
І височіє небесна синь.

Дворогий місяць в далекім небі
Все виглядає з-за чорних хмар:
Чи ще схилились над ставом верби,
Чи в кругозір’ї Волосожар.

Зайшов за хмари, сховався місяць,
Бо дівчиноньку ніде не стрів
Та й козаченька не запримітив –
Дідизну кинув наш юний цвіт.

О земле рідна, родюча, сильна,
Звільняйся швидше від бур’янів,
Зростай житами та льоном синім,
Любов’ю, щастям своїх синів!




















ДЕНЬ УКРАЇНСЬКОЇ ПИСЕМНОСТІ

Пишу диктант з усім народом,
Студентом, учнем та міністром,
Вслухаюсь в радіо, радію
За мову рідну українську.

Я нею змалку говорила,
Я нею плачу і сміюся,
Вона звучить так ніжно, гарно:
„Дідусь”, „голубонька”, „бабуся”.

Онуки – хлопчики й дівчатка –
Мишко, Наталочка любенькі,
Миколка, Петрик і Тетянка,
Ванько, Ганнуся – всі рідненькі.

А виростуть – полюблять вірно,
Стоятимуть під місяченьком
Дівчина – зіронька вечірня
І славний хлопець козаченько.

В садочку вишеньки, калина,
Вербиченька біля криниці,
І хміль пахучий та зелений
Весною вгору розів’ється.

Ну хто ще гарно так говорить,
Так доброзичливо і ніжно?
Із гумором у нас все ловко,
Пісні чудові, мелодійні.




ДАРУЮ ДРУЗЯМ ВИРОБИ ІЗ ГЛИНИ...


Дарую людям вироби із глини –
Горшки, горнята, глечики, чашки
І кухлі розмальовані для пива,
Й макітри для вареників смачних.

Про глину людство знає вже давно –
Шумери, єгиптяни та євреї.
Із глини виліпив Адама Бог,
Аллах так само – свідчиться в Корані.

Енергія молекул в глині сильна
І довжина їх – як в людських клітинах.
Синхронні коливання їх – це ж диво!
Тому й лікує та зціляє глина.

В полтавських хатах глини дух витав,
Жили в них люди з вірою святою,
Любили пісню, танці, влучний жарт,
Поставить хату друзям толокою.

Ті хати теплі – глина в самані,
І глиною підмазують долівку.
Біленькі стіни в гарних рушниках,
Що глиною відбілювались влітку.

Томився борщ у глиняній печі
У горщику з Опішні – знані глини.
І в миснику полумиски цвіли,
А на вікні калачики пашіли.

Кімнатні квіти в глиняних горшках
Такі зеленоврунисті, розкішні.
І глиняні фігурки козаків –
Мов обереги у житті насущнім.

Сюрчать хлоп’ята в глиняні свистки,
Що вмілі руки виліпили птахом.
Чому ж втрачаєм з глиною зв’язки?
А пластику, кришталю переваги?
Дарую людям вироби із глини...




МІЙ ШЕВЧЕНКО


У сільській під стріхою хатині,
Де на стінах образи, світлини,
Рушником заквітчана картина –
Чоловік з журливими очима.

У рідні питала: „То дідусь мій?”
(Бо папаху й комір мав із смушка,
Як у діда кожушина зимня).
„То Кобзар Шевченко, люба внучко”.

У бабусі скарб домашній в скрині:
Під сувоєм полотна у схові
Зберігалась пожовтіла книга –
Кобзареві думи, вірші, сльози.

Неписьменні мої дід, бабуся
Вечорами взимку й вільні днини
Розказали про життя Тараса,
„Гайдамак” згадали, „Катерину”.

І сусіди й родичі збирались,
Кобзареві думи знали сповна,
На застіллях тужно всім співалось
Про Дніпро, що так реве і стогне.

Я знайшла картину ту в музеї,
Що мене в дитинстві чарувала:
Іжакевич вміло своїм пензлем
До картин художніх призвичаїв.

Я зросла в шевченківському краї –
Україну можна так назвати.
Осяйне ім’я дочці Оксана
Я знайшла на сторінках поета.

Він любовно оспівав рослини,
Сад вишневий та степи квітучі.
Явори, тополі та калину
І вербу зростив в пісках сипучих.

Півтора століття промайнули,
Як вітав Тараса Глухів радо:
Помоливсь святому Миколаю
Та зітхнув в журбі на площі Радній.

Наші села не впізнать поету,
Бо оселі в „писанках” спустілі.
Закипить слізьми за небораків:
Між людьми ще правдонька не в силі.



НЕЗГАСИМА ПАМ’ЯТЬ


Все частіше дитинство спливає
І в безсонні, і спалахом сну.
І проходить життя стежечками
Із дитинства у старість мою.

Як під зоряним небом серпневим
На соломі, прикритій рядном,
Вся сім’я в приповідках веселих
Засинала. Так пахло зерном.

Вже дозріли і груші, і дині,
Із баштану червоний кавун.
З тих часів я смачніших не їла.
Смакоту з чорноземів добув.

Літня спека, в пилюці дороги,
Висихає в ярку джерело.
Ластів’ята сідають на провід,
Підросли вже, стають на крило.

Тихі ріки у вербах замріяних –
Котляревським описаний рай.
Пам’ятає Шевченка Шедіїв,
Він орільський пейзаж малював.

Від душі пригощали поетів
За столами в зеленім садку:
Галушки, пампушки та вареники
Полтавчанам найбільш до смаку.

І село моє любе, зелене
Розмовляє, мов пісню співа.
Героїчне далеке минуле
З маяків і валів визира.

Оборонні споруди лінійні,
Земляні насипали вали,
Від турецько-татарських набігів
Землю рідну свою берегли.

У Шедієві, Лівенськім смілім
І в Маячці сліди тих подій.
Вже століття пройшли, та не в силі
Загасити нам пам’ять і біль.

Пікінерське козацьке повстання,
Краснокутські жорстокі бої...
Непокора від предків дісталась,
Незнищенність та вірність землі.

  
Люблю писати ямбом вірші:
Звучать в читанні вільно, легко.
Писав „Онєгіна” ним Пушкін,
Творив Шевченко і Костенко.

В моїх віршах життя присутнє,
Яким живуть мої вкраїнці.
Вплітаються в шитво сюжетне
Байдужі, хитрі та сміливці.

Ну як достукатись до люду,
Як довести їм очевидне,
Як розвінчати їм облуду,
Життя принизливе, негідне?

Всі знають владців загребущих,
Чинуш, що вміло продаються;
Щоб бути в клані „власть імущих”,
Ідей, партійності зречуться.

А ми за них проголосуєм.
Хоч знаєм – то не патріоти.
Всю націю компроментують,
Вкраїну тягнуть у болото.

Бояться мовить слово правди,
За нього чесні кров’ю платять.
То ж вигідніш пригнутись, зрадить.
Вуста брехливі кривду хвалять.

В народів інших – розбудова,
Із року в рік живеться краще.
Ми – нерішучі тугодуми,
Занижена в нас самовартість.

З усього світу консультанти
У нас валюту випасають.
Змогли б самі, в нас є таланти,
Та їх до влади не пускають.

Ну що ми дітям, внукам скажем,
Чому спиваємось, біднієм?
Розкрий їм очі, свят наш Боже,
Бо ми втрачаєм Україну.

Мої вірші не надрукують
Газети глухівські бравурні:
Ліричні вірші більш шанують.
Їх шпальти нині не трибунні.



МИ – УКРАЇНА, НЕ UKRAINE


Все менше й менше українців:
Щорічно – мінус півмільйона.
Дітей народжують сміливці,
Про долю їхню молять Бога.

Чи будуть діти повноцінні
В країні, де земля й вода
Забруднені, радіаційні,
Та й взагалі – кругом біда.

А наші предки багатіли
Дитячим сміхом голосним.
З любов’ю вчили і ростили
Пшеничним хлібом запашним.

Реформи нині – тільки втрати
В житті країни і людей.
Забули ми про наші статки,
Зате хвата чужих ідей.

І долар Ротшильда солдатом
Із зашморгом в країну мчить,
Щоб зменшить гоїв до мільярда,
Недолюдей життя лишить.

Зате надлюди запанують,
Глобалізують цілий світ.
Доктрини вже свої планують,
Щоб нові нації створить.

Нема нам місця в тих доктринах.
То ж і спрямовують удар
На економіку й культуру,
На наші душі, на мораль.

Забрати хочуть наші землі.
Надія вся на депутатів:
Щоби родючі чорноземи
Чужим, захланним не продати.

Світогляд в нас якийсь дитячий:
Не діям вірим, а словам.
16 літ добра чекаєм.
Багатим є, але не нам.

Вкраїнці рідні, роззирніться,
Подбайте про своїх дітей,
Щоб в спадок залишить Вітчизну,
А не колонію Юкрейн.

УКРАЇНСЬКА ГРИВНЯ
Завжди від грошей ми залежні,
Від їх дефолтів та емісій,
Від банків та від держбюджету,

Від курсу долара на біржі.
Я змалку грошей не любила,
Бо це вони, мізерні, винні
За невідвідані музеї

В Парижі, Лондоні та Відні.
Я не могла купить картини
З пейзажем рідним українським,
Прекрасні квіти Катерини,

Щоб взимку їм сказати: „Здраствуй!”
Купюри нинішні примітні,
Там край і люди українські,
Портрети нашої еліти,

Ким наш народ завжди гордився.
Богдан, Тарас та Володимир,
Франко в сорочці-вишиванці,
На них Славута. храми древні,

Кобзар із хвацьким оселедцем.
Грушевський у Центральній Раді
Історію Вкраїни пише;
Співає, творить і навчає

Григорій, наш філософ піший.
І книги, книги у Мазепи,
І „Руська правда”” Ярослава,
В Суботові біліє церква,

Мечі та шаблі у Богдана.
Про що говорить квіт колючий,
Що на Мазепиній купюрі:
Про долю чи про степ квітучий,

Коли покинув Україну.
Летить лелека на Поліссі,
Софії фрески древні, гарні,
Віночок Мавчин – витвір Лесі,

Хрести на храмах православні.
І всі нас кличуть до єднання
Та до любові між собою,
Щоб віру, вольності і землю

Змогли відстояти в двобої.
На всі купюрах квіти різні –
Верба, калина та віночки;
Віолончель, бандура-кобза,
Бо любим пісню, бо співочі.



З ІСТОРІЇ МОГО НАРОДУ



Яка ж ти гарна, Україно!
Степи, ліси, байраки, луки,
Тополі, верби та калина
І древній Борисфен-Славута.
Та чорнозему шар глибинний,
Що дві Європи прогодує,
І клімат лагідний, помірний
Людські характери формує.
Талановиті наші предки
Найперші колесо створили
Та приручили коней диких
І в світ широкий покотили.
Сорти пшениці, проса, жита
Відомі із трипільських далей,
Уміли землю обробити
Плужком, самі змайстрували.
Нас вчила Велесова книга
Завіти Орієві знати,
Любити світ наш життєдайний
Та в ньому мирно існувати.
Чолистий, мудрий Яворницький
Любив вкраїнців, Україну.
Пройшов він піший-пішаниця
Кургани древні, землі рідні.
Та вся історія вкраїнства
В нас викликає тугу ревну:
Був славний Байда Вишневецький
Та й Вишневецький був Ярема.
Історію не перепишеш,
Негідних вчинків не зітреш.
Та ж Павлюка здала старшина,
Сулиму й Наливайка теж.
То ж не дивуймося, що й нині
І зраджують, і продають,
Народ терплячий та покірний
Через коліно вміло гнуть.
Багаті дбають про багатство –
Старшина давня, знать новітня.
Так чоловими стати пнуться,
Бо хитромудрі та амбітні.
Багатство чесним не буває –
Доведено віками всюди.
„Хатинки”, „Ауді”, Багами
За ваші кошти, бідні люди.
Багатіїв такого штибу,
Вкраїнці, вчіться пізнавати.
Пихатих, ситих, хамовитих
Не обирайте в депутати.



УКРАЇНСЬКІ ЖІНКИ


Жінки у нас – вродливі лади,
Розумні, пишні, запальні.
В очах цвіте любов та знада,
За ними йдуть на край землі.
Бабусі наші гарні, ставні,
В коралях й гарних сорочках,
Передали нам генну пам'ять
Цінити ум в чоловіках.
Жінкам трудніш на світі жити,
Навіть в коханні молодім,
І потім все життя тремтіти
За діток та за лад в сім'ї.
Заплачуть мами, заголосять
Чи в Вітчизняну, чи тепер,
Коли "тюльпани чорні" носять
У вітчий дім біду та смерть.
Прийшлось нам жить в часи непевні
Перебудов та перемін.
Болить душа за сьогодення,
За діток, внуків та батьків.
Як вчити їх і де їм жити,
Коли країні не до них.
То й розлетілись по всім світі,
Залишили батьків своїх.
Що їм згадать про землю рідну,
Природу, мову та пісні?
Все інше хитрі можновладні
В оффшорні зони відвезли.
Де ж нам узяти козарлюгу,
Щоб міцно тримав булаву
Та рідну неньку-Україну
Беріг, як матінку свою.
Щоб вишиванки заквітчались
Калиною на рукавах,
Трояндово хустки сміялись
На рідних маминих плечах.





ЛЮБЛЮ КОФТИНИ-ВИШИВАНКИ


Художник Рєпін запорожців
Писав, а ще любив ректи,
Що вміють гарно одягатись
Вкраїни й Франції жінки.
Сорочка полотняна біла,
Рукав, як в лебедя крило,
Гаптований нитками вміло,
На плахту поле забрело.
Бабуся малороску цвітну
Дбайливо в скрині берегла,
Мов в дев’ятнадцяте століття
У гості внучок привела.
Палахкотіли жаром квіти,
Калина гронами цвіла.
Була в узорах чорна нитка,
Бо і в житті журба була.
Люблю кофтини-вишиванки.
Я їх носила все життя --
Невмілі хрестики школярки,
Ошатне вчительки вбрання.
І навіть зараз, в сиволітті,
Шитво українське люблю.
Блискуче з Турції плахіття
Я не ціную й не куплю.
Природа наша унікальна
Дає багатство кольорів.
Та мертвий блиск з чужого краю
Теплом не гріє, холодить.







  

Я книгу хочу оспівать
Як витвір генію людського,
Що зберіга на сторінках
Історію, обряди, слово.
Книга навчить на світі жить,
Умінь людського спілкування,
Що найтрудніше у бутті
Для нашого співіснування.
Хто не читає книг – маліє
На інтелект, людські чесноти,
Рівнятись з кращими не вміє,
Щоб підкорить круті висоти.
Про нелегку народну долю
Нам Загребельний розказав
І "Брухт" людський та "Душі голі"
Без жалю гірко розвінчав.
Костенко мужності нас вчила
І творчістю й життям своїм
Та горем Хмеля в Берестечку,
Що не здолав всіх ворогів.
В Олійника Трубіж трубить.
Борис за все і всіх в одвіті.
На віки вічні не забуть
Вірші про маму, кращі в світі.
І Роксолана й Чураївна
В душі і в серці в нас живуть,
Жіноцтво славне України
У нас вдивляється з століть.ПІСНЯ ПРО УКРАЇНУ

Біліє цвітом моя Калинія,
Земля прадавня моїх дідів.
Червоні грона плодів калинових –
Вкраїни символ споконвіків.
Чарує погляд моя Вербинія,
В зелених вербах ставки й річки.
У Пслі та Ворсклі, Орелі, Прип’яті
Купають віти свої гінкі.
Зелені луки в моїй Травинії,
Умитий сонцем зеленограй.
Правічні трави так пахнуть в сінові.
Мій чебрецевий, мій любий край.
Дідизна наша, далека Орія,
І на сорочці шитво-краса.
Жінки-красуні цвітуть коралами.
І пісня люба, й гірка сльоза.
Хоробра, мужня моя Козакія –
Богун і Гонта й козацька Січ.
Вогнем палала, дощами плакала,
Із смертю в герці віч у віч.
Пшенична ненько, моя Вкраїнія,
Як смачно пахнеш від паляниць.
Жовтіє колос в моїй Квіткинії.
Вода цілюща з твоїх криниць.
Сердечна і щедра моя Слов’янія,
З хрестом у серці летять віки.
Живеш у вірі, у православ’ї,
Із хлібом-сіллю ідеш в світи.





ПІСНІ МОЄЇ БАТЬКІВЩИНИ


Пісенний край – моя Вітчизна,
Співає в радості і в горі.
Пісні – це книги літописні,
В піснях історія народу.
Як водить військо Дорошенко,
Гуляє Байда на риночку,
Співає люд про Морозенка,
Про смерть Нечая героїчну.
Пісні – то струни в нашім серці,
Дзвенять, співають і ридають.
На світі є багато націй,
Та в них таких пісень немає.
Коли співають українці,
Стають просвітлені, красиві,
В надії – все лихе минеться,
Всі мрії збудуться щасливі.
Пісні у нас, як степ, розлогі
І вільні, бо родились в битвах.
В них матері чаїна туга
І сльози всіх дівчат самітніх,
Що козаків не дочекались,
Пройшло в житті немало весен.
Пісні Марусі Чураївни
Такі сумні, що крають серце.
Дівчата в нас – вечірні зорі,
Козак – дубочок зелененький.
І тато мудрий – корінь роду,
Матусі – ластівки сивенькі.
Жінки в нас вірні, як лебідки,
В них очі пристрасні, жагучі.
Співає світ романс Гребінки,
Лунає біль Тарасів з кручі.
Тепер пісень співаєм мало,
Не чути їх в селі і в місті.
Дітей, онуків не навчаєм,
Втрачаєм сутність українську.
А жаль!



СПОВІДУЙТЕ ТАРАСА Й ХМЕЛЯ


Життя жорстоке і безжальне,
Людині трудно в нім живеться,
Бо вибір падає прицільно
На того, хто прямий, не гнеться.
Колінкувати, плазувати
Не вміють справжні українці.
Нас вольності оберігати
Козацтво вчило запорізьке.
Чому ж так довго не зуміли
Створить країну щастя й згоди?
Чи пам’ять зберігає в генах
Про княжий розбрат, про Аскольда?
Невинна кров Бориса й Гліба
Престол князівський обагрила.
Нам горопашні властолюби
Гірку неславу залишили.
У підсвідомості глибокій
Селилась боязкість віками:
Татари, турки та монголи
Степами наших бранок гнали.
А ще імперії сусідські
На плідні землі зазіхали.
Мечем, брехнею, віроломством
Покору, послух вибивали.
То ж наші пращури далекі
Від різних зайдів потерпали,
Щоб жити – вчились виживати.
В борні, в неволі гарували.
А виживать – це значить правду
Віддать перевертням безчесним,
В країні рідній жить безправним,
Забуть про волю, незалежність.
Чи дасть нам Бог колись Богдана
Та владців справжніх, українських,
Щоби від Сяну і до Дону
Земля розквітла прадідівська.
Вкраїнці любі, киньте розбрат,
Сповідуйте Тараса й Хмеля!
Гірка й солона наша правда.
Та лиш вона врятує землю.


  

На Україні садки зелені,
Там солов’їний лунає спів,
Чумацьким шляхом блукають зорі,
І височіє небесна синь.
Дворогий місяць в далекім небі
Все виглядає з-за чорних хмар:
Чи ще схилились над ставом верби,
Чи в кругозір’ї Волосожар.
Зайшов за хмари, сховався місяць,
Бо дівчиноньку ніде не стрів
Та й козаченька не запримітив –
Дідизну кинув наш юний цвіт.
О земле рідна, родюча, сильна,
Звільняйся швидше від бур’янів,
Зростай житами та льоном синім,
Любов’ю, щастям своїх синів!



ДЕНЬ УКРАЇНСЬКОЇ ПИСЕМНОСТІ


Пишу диктант з усім народом,
Студентом, учнем та міністром,
Вслухаюсь в радіо, радію
За мову рідну українську.
Я нею змалку говорила,
Я нею плачу і сміюся,
Вона звучить так ніжно, гарно:
„Дідусь”, „голубонька”, „бабуся”.
Онуки – хлопчики й дівчатка –
Мишко, Наталочка любенькі,
Миколка, Петрик і Тетянка,
Ванько, Ганнуся – всі рідненькі.
А виростуть – полюблять вірно,
Стоятимуть під місяченьком
Дівчина – зіронька вечірня
І славний хлопець козаченько.
В садочку вишеньки, калина,
Вербиченька біля криниці,
І хміль пахучий та зелений
Весною вгору розів’ється.
Ну хто ще гарно так говорить,
Так доброзичливо і ніжно?
Із гумором у нас все ловко,
Пісні чудові, мелодійні.





ДАРУЮ ДРУЗЯМ ВИРОБИ ІЗ ГЛИНИ...


Дарую людям вироби із глини –
Горшки, горнята, глечики, чашки
І кухлі розмальовані для пива,
Й макітри для вареників смачних.
Про глину людство знає вже давно –
Шумери, єгиптяни та євреї.
Із глини виліпив Адама Бог,
Аллах так само – свідчиться в Корані.
Енергія молекул в глині сильна
І довжина їх – як в людських клітинах.
Синхронні коливання їх – це ж диво!
Тому й лікує та зціляє глина.
В полтавських хатах глини дух витав,
Жили в них люди з вірою святою,
Любили пісню, танці, влучний жарт,
Поставить хату друзям толокою.
Ті хати теплі – глина в самані,
І глиною підмазують долівку.
Біленькі стіни в гарних рушниках,
Що глиною відбілювались влітку.
Томився борщ у глиняній печі
У горщику з Опішні – знані глини.
І в миснику полумиски цвіли,
А на вікні калачики пашіли.
Кімнатні квіти в глиняних горшках
Такі зеленоврунисті, розкішні.
І глиняні фігурки козаків –
Мов обереги у житті насущнім.
Сюрчать хлоп’ята в глиняні свистки,
Що вмілі руки виліпили птахом.
Чому ж втрачаєм з глиною зв’язки?
А пластику, кришталю переваги?
Дарую людям вироби із глини...



МІЙ ШЕВЧЕНКО
У сільській під стріхою хатині,
Де на стінах образи, світлини,
Рушником заквітчана картина –
Чоловік з журливими очима.
У рідні питала: „То дідусь мій?”
(Бо папаху й комір мав із смушка,
Як у діда кожушина зимня).
„То Кобзар Шевченко, люба внучко”.
У бабусі скарб домашній в скрині:
Під сувоєм полотна у схові
Зберігалась пожовтіла книга –
Кобзареві думи, вірші, сльози.
Неписьменні мої дід, бабуся
Вечорами взимку й вільні днини
Розказали про життя Тараса,
„Гайдамак” згадали, „Катерину”.
І сусіди й родичі збирались,
Кобзареві думи знали сповна,
На застіллях тужно всім співалось
Про Дніпро, що так реве і стогне.
Я знайшла картину ту в музеї,
Що мене в дитинстві чарувала:
Іжакевич вміло своїм пензлем
До картин художніх призвичаїв.
Я зросла в шевченківському краї –
Україну можна так назвати.
Осяйне ім’я дочці Оксана
Я знайшла на сторінках поета.
Він любовно оспівав рослини,
Сад вишневий та степи квітучі.
Явори, тополі та калину
І вербу зростив в пісках сипучих.
Півтора століття промайнули,
Як вітав Тараса Глухів радо:
Помоливсь святому Миколаю
Та зітхнув в журбі на площі Радній.
Наші села не впізнать поету,
Бо оселі в „писанках” спустілі.
Закипить слізьми за небораків:
Між людьми ще правдонька не в силі.



НЕЗГАСИМА ПАМ’ЯТЬ
Все частіше дитинство спливає
І в безсонні, і спалахом сну.
І проходить життя стежечками
Із дитинства у старість мою.
Як під зоряним небом серпневим
На соломі, прикритій рядном,
Вся сім’я в приповідках веселих
Засинала. Так пахло зерном.
Вже дозріли і груші, і дині,
Із баштану червоний кавун.
З тих часів я смачніших не їла.
Смакоту з чорноземів добув.
Літня спека, в пилюці дороги,
Висихає в ярку джерело.
Ластів’ята сідають на провід,
Підросли вже, стають на крило.
Тихі ріки у вербах замріяних –
Котляревським описаний рай.
Пам’ятає Шевченка Шедіїв,
Він орільський пейзаж малював.
Від душі пригощали поетів
За столами в зеленім садку:
Галушки, пампушки та вареники
Полтавчанам найбільш до смаку.
І село моє любе, зелене
Розмовляє, мов пісню співа.
Героїчне далеке минуле
З маяків і валів визира.
Оборонні споруди лінійні,
Земляні насипали вали,
Від турецько-татарських набігів
Землю рідну свою берегли.
У Шедієві, Лівенськім смілім
І в Маячці сліди тих подій.
Вже століття пройшли, та не в силі
Загасити нам пам’ять і біль.
Пікінерське козацьке повстання,
Краснокутські жорстокі бої...
Непокора від предків дісталась,
Незнищенність та вірність землі.


  
Люблю писати ямбом вірші:
Звучать в читанні вільно, легко.
Писав „Онєгіна” ним Пушкін,
Творив Шевченко і Костенко.
В моїх віршах життя присутнє,
Яким живуть мої вкраїнці.
Вплітаються в шитво сюжетне
Байдужі, хитрі та сміливці.
Ну як достукатись до люду,
Як довести їм очевидне,
Як розвінчати їм облуду,
Життя принизливе, негідне?
Всі знають владців загребущих,
Чинуш, що вміло продаються;
Щоб бути в клані „власть імущих”,
Ідей, партійності зречуться.
А ми за них проголосуєм.
Хоч знаєм – то не патріоти.
Всю націю компроментують,
Вкраїну тягнуть у болото.
Бояться мовить слово правди,
За нього чесні кров’ю платять.
То ж вигідніш пригнутись, зрадить.
Вуста брехливі кривду хвалять.
В народів інших – розбудова,
Із року в рік живеться краще.
Ми – нерішучі тугодуми,
Занижена в нас самовартість.
З усього світу консультанти
У нас валюту випасають.
Змогли б самі, в нас є таланти,
Та їх до влади не пускають.
Ну що ми дітям, внукам скажем,
Чому спиваємось, біднієм?
Розкрий їм очі, свят наш Боже,
Бо ми втрачаєм Україну.
Мої вірші не надрукують
Газети глухівські бравурні:
Ліричні вірші більш шанують.
Їх шпальти нині не трибунні.



МИ – УКРАЇНА, НЕ UKRAINE


Все менше й менше українців:
Щорічно – мінус півмільйона.
Дітей народжують сміливці,
Про долю їхню молять Бога.
Чи будуть діти повноцінні
В країні, де земля й вода
Забруднені, радіаційні,
Та й взагалі – кругом біда.
А наші предки багатіли
Дитячим сміхом голосним.
З любов’ю вчили і ростили
Пшеничним хлібом запашним.
Реформи нині – тільки втрати
В житті країни і людей.
Забули ми про наші статки,
Зате хвата чужих ідей.
І долар Ротшильда солдатом
Із зашморгом в країну мчить,
Щоб зменшить гоїв до мільярда,
Недолюдей життя лишить.
Зате надлюди запанують,
Глобалізують цілий світ.
Доктрини вже свої планують,
Щоб нові нації створить.
Нема нам місця в тих доктринах.
То ж і спрямовують удар
На економіку й культуру,
На наші душі, на мораль.
Забрати хочуть наші землі.
Надія вся на депутатів:
Щоби родючі чорноземи
Чужим, захланним не продати.
Світогляд в нас якийсь дитячий:
Не діям вірим, а словам.
16 літ добра чекаєм.
Багатим є, але не нам.
Вкраїнці рідні, роззирніться,
Подбайте про своїх дітей,
Щоб в спадок залишить Вітчизну,
А не колонію Юкрейн.


УКРАЇНСЬКА ГРИВНЯ
Завжди від грошей ми залежні,
Від їх дефолтів та емісій,
Від банків та від держбюджету,
Від курсу долара на біржі.
Я змалку грошей не любила,
Бо це вони, мізерні, винні
За невідвідані музеї
В Парижі, Лондоні та Відні.
Я не могла купить картини
З пейзажем рідним українським,
Прекрасні квіти Катерини,
Щоб взимку їм сказати: „Здраствуй!”
Купюри нинішні примітні,
Там край і люди українські,
Портрети нашої еліти,
Ким наш народ завжди гордився.
Богдан, Тарас та Володимир,
Франко в сорочці-вишиванці,
На них Славута. храми древні,
Кобзар із хвацьким оселедцем.
Грушевський у Центральній Раді
Історію Вкраїни пише;
Співає, творить і навчає
Григорій, наш філософ піший.
І книги, книги у Мазепи,
І „Руська правда”” Ярослава,
В Суботові біліє церква,
Мечі та шаблі у Богдана.
Про що говорить квіт колючий,
Що на Мазепиній купюрі:
Про долю чи про степ квітучий,
Коли покинув Україну.
Летить лелека на Поліссі,
Софії фрески древні, гарні,
Віночок Мавчин – витвір Лесі,
Хрести на храмах православні.
І всі нас кличуть до єднання
Та до любові між собою,
Щоб віру, вольності і землю
Змогли відстояти в двобої.
На всі купюрах квіти різні –
Верба, калина та віночки;
Віолончель, бандура-кобза,
Бо любим пісню, бо співочі.
З ІСТОРІЇ МОГО НАРОДУ
Яка ж ти гарна, Україно!
Степи, ліси, байраки, луки,
Тополі, верби та калина
І древній Борисфен-Славута.
Та чорнозему шар глибинний,
Що дві Європи прогодує,
І клімат лагідний, помірний
Людські характери формує.
Талановиті наші предки
Найперші колесо створили
Та приручили коней диких
І в світ широкий покотили.
Сорти пшениці, проса, жита
Відомі із трипільських далей,
Уміли землю обробити
Плужком, самі змайстрували.
Нас вчила Велесова книга
Завіти Орієві знати,
Любити світ наш життєдайний
Та в ньому мирно існувати.
Чолистий, мудрий Яворницький
Любив вкраїнців, Україну.
Пройшов він піший-пішаниця
Кургани древні, землі рідні.
Та вся історія вкраїнства
В нас викликає тугу ревну:
Був славний Байда Вишневецький
Та й Вишневецький був Ярема.
Історію не перепишеш,
Негідних вчинків не зітреш.
Та ж Павлюка здала старшина,
Сулиму й Наливайка теж.
То ж не дивуймося, що й нині
І зраджують, і продають,
Народ терплячий та покірний
Через коліно вміло гнуть.
Багаті дбають про багатство –
Старшина давня, знать новітня.
Так чоловими стати пнуться,
Бо хитромудрі та амбітні.
Багатство чесним не буває –
Доведено віками всюди.
„Хатинки”, „Ауді”, Багами
За ваші кошти, бідні люди.
Багатіїв такого штибу,
Вкраїнці, вчіться пізнавати.
Пихатих, ситих, хамовитих
Не обирайте в депутати.



УКРАЇНСЬКІ ЖІНКИ


Жінки у нас – вродливі лади,
Розумні, пишні, запальні.
В очах цвіте любов та знада,
За ними йдуть на край землі.
Бабусі наші гарні, ставні,
В коралях й гарних сорочках,
Передали нам генну пам'ять
Цінити ум в чоловіках.
Жінкам трудніш на світі жити,
Навіть в коханні молодім,
І потім все життя тремтіти
За діток та за лад в сім'ї.
Заплачуть мами, заголосять
Чи в Вітчизняну, чи тепер,
Коли "тюльпани чорні" носять
У вітчий дім біду та смерть.
Прийшлось нам жить в часи непевні
Перебудов та перемін.
Болить душа за сьогодення,
За діток, внуків та батьків.
Як вчити їх і де їм жити,
Коли країні не до них.
То й розлетілись по всім світі,
Залишили батьків своїх.
Що їм згадать про землю рідну,
Природу, мову та пісні?
Все інше хитрі можновладні
В оффшорні зони відвезли.
Де ж нам узяти козарлюгу,
Щоб міцно тримав булаву
Та рідну неньку-Україну
Беріг, як матінку свою.
Щоб вишиванки заквітчались
Калиною на рукавах,
Трояндово хустки сміялись
На рідних маминих плечах.



ЛЮБЛЮ КОФТИНИ-ВИШИВАНКИ


Художник Рєпін запорожців
Писав, а ще любив ректи,
Що вміють гарно одягатись
Вкраїни й Франції жінки.
Сорочка полотняна біла,
Рукав, як в лебедя крило,
Гаптований нитками вміло,
На плахту поле забрело.
Бабуся малороску цвітну
Дбайливо в скрині берегла,
Мов в дев’ятнадцяте століття
У гості внучок привела.
Палахкотіли жаром квіти,
Калина гронами цвіла.
Була в узорах чорна нитка,
Бо і в житті журба була.
Люблю кофтини-вишиванки.
Я їх носила все життя --
Невмілі хрестики школярки,
Ошатне вчительки вбрання.
І навіть зараз, в сиволітті,
Шитво українське люблю.
Блискуче з Турції плахіття
Я не ціную й не куплю.
Природа наша унікальна
Дає багатство кольорів.
Та мертвий блиск з чужого краю
Теплом не гріє, холодить.




  

Я книгу хочу оспівать
Як витвір генію людського,
Що зберіга на сторінках
Історію, обряди, слово.
Книга навчить на світі жить,
Умінь людського спілкування,
Що найтрудніше у бутті
Для нашого співіснування.
Хто не читає книг – маліє
На інтелект, людські чесноти,
Рівнятись з кращими не вміє,
Щоб підкорить круті висоти.
Про нелегку народну долю
Нам Загребельний розказав
І "Брухт" людський та "Душі голі"
Без жалю гірко розвінчав.
Костенко мужності нас вчила
І творчістю й життям своїм
Та горем Хмеля в Берестечку,
Що не здолав всіх ворогів.
В Олійника Трубіж трубить.
Борис за все і всіх в одвіті.
На віки вічні не забуть
Вірші про маму, кращі в світі.
І Роксолана й Чураївна
В душі і в серці в нас живуть,
Жіноцтво славне України
У нас вдивляється з століть.
Чи діти та онуки наші
Співучу рідну мову знають?
Чи люблять українські вірші?
Пісні прапрадідів співають?



П’ЯТЬ ПРОЦЕНТІВ


Чемерис розумно і цікаво
Пояснив людському товариству,
Що природа лиш п’яти процентам
Здібності дала для керівництва.
У лосів, вовків, лисиць, оленів
Домінує теж п’ятипроцентність.
Ясновидців, чаклунів і магів
У людськім суспільстві – ті ж проценти.
Серед Homo Sapiens поетів,
Що від Бога – теж двадцята частка.
Інші просто вміють римувати,
Поповняють слів своїх запаси.
Тож виходить – нам оберігати
Творчих, обдарованих, кмітливих,
Тих, що можуть лідерами стати,
Щоб життя людське зробить щасливим.
Тим, що заздрять – не давати ходу;
Тих, хто вміє чесних опаплюжить –
Розвінчати перед всім народом,
Побороть захланність та байдужість.
Та коли життя стає нестерпним
Від пролиз, доносів, слів брехливих,
“Совісних всього лиш п’ять процентів”, –
Гірко промайне в думках зболілих.
Може, й більше – та такі байдужі,
В хаті скраю так привикли жити,
Заховатись міцно, як у мушлі,
Від життєвих бурь кубельце звити.
У державотворенні невмілі,
Власні інтереси лиш панують.
Заздрісні, улесливі, захланні,
Перед сильним гнуться і плазують.
Вибирають по собі і владців.
Що від них чекати, недолугих?
Схаменіться, рідні українці!
Досить жить в отарі нерозумній!




ПАРАЛЕЛЬНІ СВІТИ


Живемо, як в світах паралельних,
Хоч земля в нас одна заповітна.
І обличчя слов’янські прадавні,
Але вираз очей дуже різний:
У багатих – хазяйський, амбітний,
І феміни їх зиркають скоса
То зневажливо, то підозріло:
Чи не більше хтось золота носить?
Ну а бідні – похмурі, байдужі,
Хліб насущний їх більше хвилює.
Хтось у розпачі, хтось у зажурі
Небагаті витрати планує.
Де ж узяти купюр доларових,
Щоби сину роботу купити
Чи на митниці, чи в податковій,
Чи приватну палатку відкрити.
З інститутським дипломом онучку
На базар посилать торгувати,
В зарубіжжі далекім, байдужім
Працювати, чужим слугувати.
Живемо, як в світах паралельних:
У Європах навчають багатих,
Біднякам досягти б бакалавра,
Щоб мізерну отримать зарплату.
Живемо, як в світах паралельних,
І питво, і їда в нас різняться.
Навіть сало вкраїнське товстенне
Проміняли на свинок в’єтнамських.
Живемо, як в світах паралельних.
Ми відчужені, ми не хазяї,
Ми працюєм в велику кишеню
Крадіїв, що руйнують державу.
Не шануєм багатство нечесне,
Бо воно не від розуму й праці,
А відібране в нас, паралельних.
То ж не віримо в братську порядність.




МОРДИ НА БІГБОРДАХ


В містах і селах – скрізь бігборди.
Це значить – вибори вже близько.
В народі кличуть їх „бігморди”
Зневажливо, а то й з презирством.

Усміхнені, розумні, добрі
З бігбордів в душу зазирають.
І слоган впевнено, мажорно
Життя прекрасне обіцяє.

Та виборці – народ скептичний,
Порівнюють програмні тези,
Бо обіцянки стали звичні,
Та вірить їм немає сенсу.

Народні слуги-олігархи
Слугують тільки капіталу.
Добро народне в їх карманах,
А виборців – хоч на поталу.

Не має совісті багатий,
Бо кривдить, хапає, грабує.
Ще й пнеться стати депутатом,
Ото ж з бігбордів нас мордує.

На берег моря чи Дніпровий
Вкраїнець вже не має права:
Ховають статки від народу
Високі та міцні паркани.

Чи можуть ситі та багаті
Закони для народу скласти,
Культури стати меценатом,
Не дать селу та мові згаснуть.

Бюджет країни мінусовий,
Та ж на бігборди йдуть мільйони.
Зомбують, брешуть віртуозно
Та крадуть сміло, безборонно.

Випрошує наш уряд транші,
Щоби уникнути дефолту.
Борги кредитні дітям нашим
З процентами платить М-фонду.



КРОКИ ІСТОРІЇ


Дубовим раєм був наш Глухів,
Діброви в краї зеленавім –
Могутні велети Перуна
Багато бачили і знали.

В дібровах зелено, привільно,
І птаству тьохкалось, співалось.
Дубові зводились будівлі,
Різьбою вміло прикрашались.

Під дубом-велетнем розлогим
Збиралось військо до походу.
Молився дуб за перемогу,
Незламно сильний, вічний, гордий.

Дубів тих, вічних патріархів,
Що, може, й гетьманів вітали,
Нема в природі, лиш останній
В лісництві в Слоуті всихає.

Здригнулись люди і дерева,
Коли Мазепу проклинали.
Таж гетьман добрих справ чимало
Залишив людям і державі.

На Радній площі дійство люте –
Петра і церкви режисура –
Піддать анафемі Мазепу,
Столичний знищити Батурин.

Освічений, розумний, хитрий.
Мазепа дбав про Україну,
Щоб без царів і злої шляхти,
За сильну, незалежну, вільну.

Чи вірні вибирав дороги?
Круті спіралі історичні.
І через 300 літ мудруєм,
Чи в НАТО, чи в Росію ближче.

Живу на Радному майдані.
Історії лунають кроки:
Тут Скоропадського обрали,
Апостола і Полуботка.

Святого Миколая дзвони
Пливуть над містом малиново.
Їх чув Кирило Розумовський,
Що не вберіг гетьманську волю.

Чому і зараз на майданах
Вигукуєм гетьманів ім’я,
Не в змозі вибороти правду,
Віками вистраждану мрію.

Народе мій, ти зріс під дубом,
В лісах чи у степах безкрайніх.
Борися за своє майбутнє,
За мову рідну, за державність.



МИ ПАМ’ЯТЬ ПРОНЕСЕМ ЧЕРЕЗ СТОЛІТТЯ


Чи знаєм ми історію Вітчизни,
Людей звитяжних, що нам дух гартують
Та мужності і сили надають нам –
Мазепа, Чечель, спалений Батурин.
Чи ми шануєм їх, чи пам’ятаєм,
Чи пронесем цю пам’ять крізь століття?
Чи у житті, де правди не хватає,
Киваєм на часи, на лихоліття?
Є в пам’яті Батурина неслава.
То зрадник Ніс, то Чечель вірив в кума,
А він продав його стрільцям без жалю.
Чомусь не переводяться Іуди.
Ми чечелівський подвиг не забудем,
Бо він прекрасний в мужності великій,
В жертовності та відданості, дружбі.
На смерть його з плачем дивився Глухів.
Та ж предки Чечеля відомі здавна,
Уславились з Хмельницьким в перемогах.
А ми що зможем передать нащадкам –
Байдужість та покору безвідмовну?
Батуринська земля просякла кров’ю,
Не зміг вогонь все випалить дощенту.
Пливли по Сейму шибениці воїв,
Ридав Мазепа на землі стражденній.
Мазепинці страждали та вмирали
В катівні лебединській та в Сибіру –
Полковники славетні та незламні,
Старшина та козацтво мужнє, вірне.
І майже 300 років дух Мазепи
В Румунії томився у Галацу,
Лише бузок розрісся й гарно квітне
Навкруг руїн гетьманського палацу.
Найперші знаки шани в Україні:
В Мазепинцях погруддя, де родився,
Та на купюрі, що у десять гривень,
Високочолий гетьман задивився
На землю рідну, вільну Україну,
Про неї він так мріяв та боровся
Із закликом, щоб вольності і віру
Нащадки берегли від орд чужинських.
В Софіївськім соборі в дні святкові
Гуде, бринить, співає дзвін „Мазепа” –
Дар гетьмана високий і духовний,
Як пам’ять про далекі дні славетні.


ХРЕСТ – НЕ ПРИКРАСА В НАС НА ШИЇ

В міських газетах фотознімки
Читацький люд оповіщали
Про новий вигляд стометрівки,
Що давній Глухів прикрашає.
Ліпнина давня пречудова –
В наш час такого не мурують,
Фігурне покриття дороги.
Жаль, липки без дощу сумують.
Та ще сумніш звучить гармошка –
Міхи розтяг дідусь старий.
Бортнянський слуха з Березовським
Мотив мінорний і гіркий.
Покручені у діда пальці –
В житті багато працювали –
По клавішах гуляють хвацько,
Пісні старинні вигравають,
Бо хоче заробить грошину
До пенсії – малої, звісно,
Та мало кидають в шапчину.
Невже не чують його пісню?
Про співчуття забули люди,
Чи схибив Кант із постулатом,
Що в мозку механізми діють
Все добре в людях зберігати?
Підтверджують новітні дані
Про складність мозку, його функцій:
Раніше співчуття з'явилось,
Ніж підсвідомість у підкірці.
І хрест як символ релігійний
Не дасть забути про страждання.
То не прикраса в нас на шиї –
Наказ про жалість, співчування.



ПАМ’ЯТНИК ПУШКІНУ

Древній Глухів пам’ять зберігає
Про людей звитяжних, славних, знаних.
В краї ріднім пам’ятники встали,
І гармати в Чернєво, і храми.
У тінистім сквері в центрі міста,
Де густі алеї з лип та кленів,
На хвилину Пушкін зупинився
Привітати незнайоме плем’я.
Придивився – ті ж густі ялинки
Щось шишками шепчуть в верховітті,
Липи пахнуть, як в його маєтку,
Хоч злетіли майже два століття.
Українські діви гарні, горді,
Як Марія Кочубей в Полтаві.
Знався Пушкін на жіночій вроді,
Африканська пристрасть вирувала.
Бережи честь змолоду, юначе –
Хоч в які століття актуально.
Заридала гірко Чорна річка,
Бо дзвонили дзвони поминально.
Пушкінські казки читають діти,
Плачуть юнки над листом Тетяни.
В шосте червня Пушкін завжди в квітах
Тих, що і в Михайлівським зростали.
Наталі – красива, ніжна Тата
З дітками гербарій готувала
Тих рослин, що оспівав їх тато.
Біль, розлуку, горе тамувала.





„НАДВЕЧІР’Я”

Мов окрилені вітром,
Наші роки летіли:
Працювали, кохали,
Дітям, внукам раділи.
А тепер в „Надвечір’ї”
Живемо ми в надії,
Що потрібні ще людям,
Не забудуть, зігріють.
Називають нас „літні”
Та „похилого віку”.
Ми в душі молоді ще,
З добрим серцем, привітні.
Зберемось в „Надвечір’ї”
Ми у середу знову –
Сивокосі красуні,
Козаки сивочолі.
В „Надвечір’ї” нам тепло,
Розтає білий іній.
В „Надвечір’ї” нам світло.
Ми в піснях молодієм.


ПРО НЕЗАБУТНЄ І СВЯЩЕННЕ

В селі святкують Перемогу:
На мітинг всі зберуться дружно
Навкруг солдата молодого,
Що всі роки стоїть в зажурі.
Дідів-учасників лиш двоє.
Роки їх на ціпки схилили.
Пройшли війну з боями, кров'ю,
Та землю рідну захистили.
Стоять, немов парад приймають,
Живі солдати-ветерани.
Про кого і про що згадають?
Про тих, хто не дожив до Травня.
Праправнук дідів – ще малеча,
Теж хоче з святом привітати,
Кладе під ноги квіти перші,
Щоб діду довго ряст топтати.
Стою і сльози витираю:
Зросла без тата й постаріла,
Могилу батьківську не знаю,
Лиш знаю – в нас на Україні.
Могил багато безіменних,
Доглянутих в чужому краї.
А є зарослі бур'янами,
Або з землею вже зрівняли.
І всім живим, і всім прийдешнім
Не дай нам Боже забувати
Про незабутнє і священне,
Життям оплачене солдатським.



Я пам'ятаю сорок п'ятий,
День Перемоги в ту весну.
Ми всім селом йшли до сільради
Почути правду про війну.
Вже знали – з нами Перемога,
Вогненні роки відійшли.
І навіть безутішним вдовам
Все вірилось – може, й живий.
В той рік сади розквітли рясно,
Навкруг біліли вишняки,
Земля заквітчувалась рястом,
Вітаючи фронтовиків.
Я одягла святкову сукню,
Що мені дядько дарував.
А на ногах – з резини чуні,
Так люд сільський їх називав.
Ми тата довго виглядали.
В окрузі випадки були:
Пізніш солдати повертали.
Надії вдів туди вели,
Щоб запитати – чи не бачив,
А може, разом воював,
А чи з оточення виходив,
Може, він звістку передав?
Згорьовано зітхала мама,
Коли лунав "Землянки" спів,
І гірко плакала ночами,
Як плакали мільйони вдів.
Я тата знала по світлині
Та по матусиній сльозі.
Шукала бабця риси сина
В його кровиночці-красі.
А я ж так мріяла про тата,
І так хотілося мені,
Щоб не будив так рано пасти
Гусей колгоспних по стерні.
Нікого я не звала татом,
Бо рідний не вернувсь з війни.
Не знали діда онучата,
І він не взнає вже про них.


ДІТИ ВІЙНИ

Ставали швидко ми дорослими –
Нема дитинства на війні,
Коли в житті всі дії, помисли –
Як вижити у цій борні.
Батьки, брати, дядьки, всі родичі
На фронті – в пеклі чи в лісах.
Працює мама важко й мовчечки,
Бабуся кожен день в сльозах.
Я шепочу: мій татко вернеться,
Він вернеться, він любить нас.
Доросла туга в серці селиться,
Гнітить, тривожить повсякчас.
Ми не могли бути щасливими,
Бо в ноосфері стільки зла.
Ми від войни не відпочили ще –
Вже сорок сьомий вигляда.
Було нам голодно і холодно,
Та нам колгосп допомагав –
Малих школяриків щоденно
Обідом свіжим пригощав.
Хліб з лободою та макухою,
Та й скибочка така мала!
І кожен день пахла олією
Нізчимна юшечка пісна.
В природі все їстівне знали ми:
Квітки акації, квасець,
Солодкі з очерету пагони
І диких птахів смак яєць.
Була овечка на хозяйстві в нас –
Мені зрости допомогла.
Доїла я її, прив'язану,
Як тільки схочу молока.
Ми виросли, хоч не хватало нам
Добра, і хліба, і тепла,
І батькових уроків мужності,
І ласка мами теж скупа.
Та добрим спомином залишиться,
Як святкували всім селом,
Капусняком всі пригощалися,
Пісні співали за столом.


НАВІЩО ЛЮДИ ПАМ’ЯТНИКИ НИЩАТЬ...

Навіщо люди пам’ятники зводять,
Що зберігають в камені та бронзі?
Що дітям хочуть залишити в спадок,
Про що в житті своїм забуть не в змозі?
Найперше – про історію Вітчизни,
Про земляків своїх, вождів, героїв,
Що прожили своє життя звитяжно –
Їх згадують, їм вірять, ними горді.
В містах і селах наших обеліски,
Меморіали, пам’ятники скромні.
Стоять солдати, знамено схиливши,
І сивина не покрива їх скроні.
Були і будуть завжди молодими,
Такими їх запам’ятали мами –
Чи в Вітчизняну землю боронили,
Чи в Берестечку, чи в чужім Афгані.
У всьому світі знають про Тараса,
І за морями він стоїть в граніті.
Та й вдома в нас Франко, Гончар та Леся,
І в Солов’яненка не в’януть квіти.
Первопрестольній пам’ятник біліє,
Княгині Ольги орден заснували.
Але ж десятий вік нам промовляє,
Як гинули від княжих військ древляни.
Є пам’ятники істинно народні,
На зібрані народом кошти чесні.
Я вірю, олігархи-мільйонери
У пам’яті людській не будуть в честі.
Навіщо люди пам’ятники нищать?
Зневірились у подвигах померлих?
То ж самі так живіть, щоб не примножить
Ні горя людям, ні діянь нікчемних.
В історії Вкраїни стільки горя,
Та й в інших націй сторінки криваві.
Не нам відповідать за їхню долю,
Нам захистити б пам’ять від вандалів.


  
Стоїть Герой у Парку Слави
І в небо з п’єдесталу рветься.
Три Зірки золотом сіяють,
Дарують воїну безсмертя.
Як він літав у синім небі,
Як штурмував ворожі цілі,
Як наближав нам Перемогу,
Штурвал тримали руки вмілі.
Про мужність аса Кожедуба
І „юнкерси” і „вульфи” знали.
Лунало в шлемах: „Ахтунг, ахтунг!
Злетів у небо борт Івана!”
І вислови круті, суворі
В небесних сферах незабутні.
Піке і швидкість карколомні
Й слова прощальні: „Жити будем!”
І Ображіївка і Шостка –
Мала вітчизна і Вкраїна
Молили бога за пілота
У ріднім небі й над Берліном.
Він був сержантом і комдивом –
Пілот-легенда, мужній воїн,
Відкритий, чесний і правдивий.
У юнім віці став героєм.
Багато років депутатом
Народу слугував відмінно.
У нас в альбомі є автограф
Як пам’ять честі і довіри.
Вручив Генсеку льотну книжку,
Відверто запитав із болем:
„Чому страждає Батьківщина?
За неї ж полягли мільйони!”
У Ображієвці маленькій
Земляк у бронзі всіх вітає.
І „Міг” обстріляний, старенький
Немов з літовища злітає.
Зникають пам’ятники в селах,
Бо села тихо вимирають.
А хто ж повідає онукам
Історію свойого краю?
І небо стало асам пухом
В своїй високості далекій.
Та памяттю про сильних духом
Їх душі-зорі світять з неба.



МОЄ КРЕДО


  

Підсвідомість не знає моралі,
Лиш інстинкти прадавні тваринні,
Безумовні рефлекси хапальні,
Вполювати, схопити, відбити.
Та проходили років мільйони
І з'явилась кора на півкулях.
В результаті – свідомість людини
Підсвідомістю в діях керує.
Ворогують інстинкти і розум
Та закони захланності древні,
Милосердя та пиха і зверхність:
“Це моє”, “це мені”, “це для мене”.
Інтелект та здобутки практичні
Обігнали духовні надбання.
Гуменідів інстинкти живучі
І суспільству людей притаманні.
Не простив Каїн Авелю розум,
Доброзичливість, щирість наївну,
Та і Ламех – праправнук убивці
Соплеменників нищив кмітливих.
Може, тому земля наша грішна
В сьогоденні багата на дурнів,
Бо розумних, сміливих світ нищив
Ще до нашої ери й понині.
Пам'ятаймо завжди, що ми люди,
І земля в нас єдина, і доля.
Тож духовність, і совість, і гідність
Збережем у жорстокій юдолі.


МОЄ КРЕДО

Я без довіри ставлюся до слів,
Якими люди хваляться собою.
Лиш вірю діям, вчинкам в їх житті,
Що вбережуть добро від всього злого.
Гендлюють лихварі на Україні,
Сповідують мораль ситуативну
Та жадібній Мамоні поклоніння,
Для неї продадуть і землю рідну.
Якщо не можеш правду захистить
Від непорядних, жадібних та підлих,
Подбай про те, щоб душу вберегти
І вболівать за чесних, смілих, гідних.
І як казав премудрий Мономах,
Нам лиходіям заздрити не варто,
Та хай вони хоч на самих верхах,
Всі розуміють – прийде час розплати.
Достойно проживи своє життя,
Не гнись і не малій перед „крутими”,
І тисячі важких доріг пройди,
Щоб гідність і порядність зберегти.
Повільно люди кращими стають,
І часто заздрість їх руйнує долі,
Та й підсвідомість вносить деструктив,
Коли її не тримать під контролем.
Якби жили ми тисячу років,
Могли б чекать, що згине зла засилля.
А раз не так, то треба нам гуртом
Його рубать, щоб не дало насіння.





ЛИШ ПРАВДА – ІСТИНА В КВАДРАТІ

Пройшло життя, прогомоніло
З любов’ю, радістю, жагою.
На жаль, так швидко прошуміло,
Як дощик літньою порою.
Про що згадать у роки зрілі?
Про молодість? Вона прекрасна
Здоров’ям, дружбою, піснями;
Майбутнє бачилося ясно.
Так вірилось – живи правдиво.
Лиш правда – істина в квадраті.
Працюй, щоб руки заломило,
Й повагою будеш багатий.
Люди оцінять твою щедрість,
Правдивість, чесність та звитягу.
Своїм теплом зігрієш сирих
І землю – вправними руками.
Та на життєвій довгій ниві
Таке зустрінеш бур’янище,
Байдужість, ницість у людини,
Зневагу, злість до всіх тямущих.
Повага ж тим, хто вміє гнутись,
Як вигідно – то й плазувати,
І „донести” до власть імущих,
Свою покірність показати.
Коли ж цінити навчимося
Порядність, гідність, непідкупність
І проявляти нетерпимість
До віроломства і паскудства?
Згадай, чого тремтить осика,
Навіть в безвітряну погоду?
Менталітет наш український –
Коли ж ми виростем із нього?
Скільки вкраїнським поколінням
Прожити треба сміло, вільно,
Щоб з генотипу зникли гени
Страху, покори, безнадії?



  
Який характер – така і доля.
Відомо людям про це давно.
І хто як вміє її будує,
Хто проти долі, хто заодно.
Хтось шлях торує в житті успішно,
Прямі дороги, круті, вузькі.
Не зіштовхне з них плечем слабіших,
Не зверне хитро на манівці.
Хтось вміє слухать, а хтось не чує,
Переконать їх – то марна річ.
На все свій погляд категоричний,
Їх шлях життєвий із протиріч.
І часто впертість від знань слабеньких,
Але ж признать це – то не для них,
Не вміють збоку на себе глянуть
Та порівняти себе й других.
Із сумом кажуть – така вже доля,
Її Всевишній для роду склав.
Насправді ж схибив чи полінився,
Курив багато та випивав
Та був нещирим і дуже хитрим,
Міг набрехати, та й вкрасти міг,
Не помічав у друзів горя,
Їх не підтримав, не допоміг.
То й забувають такого люди,
Їх пам’ять в серці не збереже.
Тепер ще й бізнес людей паскудить:
Жадоба грошей вперед жене.
Про себе правду простить не в змозі,
Коли ж в чинах ще чи керівник.
Ще не зустріла таких я досі,
Бо коле правда, в устах гірчить.
Коли, буває, з людьми спілкуюсь,
В клітинах мозку сигнал луна:
Ось цей грабіжник, а та пліткує,
Той любить взятки, той їх давав.
Прощати вмію людські огріхи,
Зате обходжу далеко тих,
Хто ради чину чи ради пихи
Розтопче, втопить у злій брехні.
Не зобижайте траву, мураху,
Вразливу душу людську цініть,
Щоби на плечі сідали птахи
І доля щастям лягла до ніг.


  

Японські вчені дослідили
(Ну й тема ж вибрана яка!),
Що від прокльонів у людини
Структуру змінює вода.
Вже не живильною стає,
А має ознаки отрути,
Причом в обох – і хто прокляв,
Й кому слова дістались люті.
Та без води живі клітини
Не можуть працювати плідно.
І ген добра в людськім геномі
Наказує – живіте гідно.
В обійми смерті не спішіть,
Земне життя таке чудове.
За недругів своїх лихих
Свічу поставте в божім домі.
Свої слова згадайте, дії
Та проти совісті не йдіть,
Бо стане зла ще більше в світі,
Безжально праведників з’їсть.
Було б достойно для людини
Не вік боротися із злом,
А все життя Добро творити
Любов’ю, розумом, трудом.




Живуть по правді у сім’ї
В коханні та у дружбі вірній.
Лиш правді вірять у житті,
Їй моляться, про неї мріють.
Як людям правду говорить
Про них самих – живуть чесніше.
Як добре з правдою дружить!
Та правдолюбам жить трудніше.
Нещадна правдонька завжди,
Пряма, гірка, бентежить совість
Та піднімає із колін,
Пробуджує у людях гордість.
Страждать за правду – доля всіх,
Та не завжди їх розуміли.
За правду постраждав Ісус,
Апостоли не захистили.
Та ж праведників дужче б’ють,
Їх вірність правді лиш дратує
Гнучких, брехливих та хапуг –
Брехня ростить їх і шанує.
Коли зневіра долу гне,
Коли неправда править світом,
Не жди, що якось пронесе.
Мужній, щоб правду боронити.
За правду-матку йди на бій,
Розвінчуй всіх лжепатріотів
І людям донести зумій,
Щоби боролись за чесноти.
А щоб повірили тобі
І скептики і песимісти,
Безжальним будь до брехунів,
До зрадників і конформістів.
Своєю правдою ділись,
Щоб жевріла надія в душах.
Та ж прийде правдонька колись,
Шанована і всюдисуща.



ЖОРСТОКИХ СЛІВ НЕ ГОВОРИ

Жорстоких слів не говори,
Яких простить, забуть не можна.
Вони засядуть в голові,
Нам гірко з ними і тривожно.
Втрачаєш гідність назавжди,
Людську довіру і повагу,
Коли, не стримавшись, кричиш,
Покажеш зверхність і зневагу.
Себе прощаєм легко ми
І забуваєм вибачатись.
А у людей душа болить,
Їм важко з нами спілкуватись.
А найстрашніш, коли в сім’ї,
У поколіннях так ведеться.
Страждають і старі й малі,
Та ж стиль життя передається.
Як важко у такій сім’ї
Живеться зятю і невістці.
Чужим стає лайливий дім,
Кохання утікає звідси.
І діток рідних помилки,
Хоч серце крають, не картати.
Вони простять себе в житті,
Та не захочуть вас прощати.
Навчіться стримувать себе.
Людські взаємини тендітні.
Нехай любов в житті веде,
Щоб вас добром згадали діти.



БАТЬКАМ

Ми зберігаєм пам’ять світлу
Про друзів, родичів, загиблих.
Як поминаєм – ставим свічку
Та квіти на плиту могильну.
А що згадати інвалідам,
Які уже з дитинства знали,
Що їм життя неповноцінне
Подарували тато й мама,
Що добре випить полюбляли,
Дуріли від махри та травки.
Їм рідні діти заважали
Справляти оргії, гулянки.
Хвороби, стиль життя та звички
Передаються у спадковість:
Дід випивав, ну а печінка
У внуків проявляє хворість.
Маленькі нерожденні діти
Вже відчувають – їм не раді,
Їх не чекають, їх не люблять,
В житті їм бути на заваді.
І виростають покоління
Жорстоких, задубілих в горі,
Добра не знають з малоліття,
Не вірять в справедливість долі.
Батьки бувають нетерпимі,
Спішать образити, побити,
А потім знизують плечима:
Чому це їх не люблять діти?
Батьки, згадайте Лінин вираз
(В Костенко мудра голова):
„Те, що принижує – пронизує”.
Душа образ не забува.


  

Чому так рано вибілило коси?
То, може, слід із виплаканих сліз?
А може, від Чорнобиля то попіл,
Що на серця і душі нам осів?
Чому ж так рано вибілило коси?
Від книг розумних з мудрістю століть?
Вивчаємо, читаємо, радієм,
Що розумніші від дідів своїх.
Чому ж так рано вибілило коси?
Від неуміння вірить і прощать,
Від заздрощів і підлості людських?
Позбутись їх не можемо ніяк.
Чому ж так рано вибілило коси?
Від помилок, поразок у дітей?
Підклала б руки, небо прихилила,
Щоб їх від горя й лиха вберегти.
Чому ж так рано вибілило коси?
Втрачаєм рідних, друзів дорогих.
Стараємось не думати про осінь
Та ліками тамуєм біль років.


  

Були в нас щастя, завітні мрії,
В майбутнє віра, в любов палку,
У правду й совість, в людську довіру,
В країну рідну споконвіків.
Були в нас діти, пісні і вірші,
І сонце в очі, і річки плин,
І ранки в росах, і сад квітучий,
Бузковий запах і цвіт жоржин.
Були в нас друзі і рідні мами,
Ми пам'ять в серці про них несем.
Сади вишневі та лан зелений
Лишаєм внукам в словах пісень
Жура і радість у нашій долі,
Стерні колюча збивала з ніг,
Холодний вітер хилив нас долу,
Та тільки правді вклонялись ми.



  

Чому так часто гірко плачу?
За ким, за чим тужу невтішно?
Що прийде час і не побачу
Людей любимих, найрідніших?
Як будуть у цьому світі,
Несправедливім та байдужім?
Хто допоможе їм злетіти,
Плече підставить вірне, дуже?
Чи будуть їх чекать з любов’ю
І день і ніч, у будні й свята,
Як виглядали в ріднім домі,
Як їм раділи мама й тато?
Як не могли наговориться,
Сміялись, плакали, журились
Та сподівалися зустрітись,
І мама всім святим молилась.
Дочка казала: „Ти кріпися,
Хворобам злим не піддавайся.
Я привезу найкращі ліки.
Не плач, на краще сподівайся”.
Закон природи зрозумілий
Лиш розуму, але не серцю.
Вже не для мене цвіт розмаю,
І не для мене зійде сонце.




ВОЛОНТЕРАМ
Всі волонтери – люди мужні.
Чекають їх в любу негоду.
Утішать розпач та зажуру,
Придбають ліки від хвороби.
Забудь про власні негаразди
Перед порогом одиноких.
Для них ти свято, світла радість,
Неси їм посмішку і спокій.
Вони вас ждуть, щоб розказати,
Як їм поспалось, що наснилось,
Як бились в Раді депутати,
В аптеках ціни показились.
Новини про життя країни
Та серіали нескінченні
Їх ще цікавлять та хвилюють
В безрадіснім житті буденнім.
Читати люблять детективи –
Мариніна чи Абдуллаєв,
Бо в них історії правдиві,
Де розум зло перемагає.
Дідусь, що ліків пив багато,
Щоб сили зберегти старечі,
Тепер повірив в допомогу
Води джерельної з Чернечих.
Відклав із пенсії заначку
(Вона, звичайно, невеличка),
Та допоможе його частка
Скоріше висвятить капличку.
Досвідчена кравчиня вміла,
Що добре зналась на тканині,
Вважає, що прем’єрці Юлі
Пасує сукня у клітину.
Фасон малює стильний, модний.
(Фігура в Юленьки хороша!)
Прикид міняє щогодини,
Нема лиш сукні у горошок.
Старенька бабця посивіла
Купує одяг в секонд-хенді,
Стає струнка, помолоділа
І вигляд має європейський.
Рецепти страв смачних збирає,
У борщ – антонівку чи грушку.
Бабуся любить ноу-хау,
Хлюпне горілки в рибну юшку.
Старих зобидить – гріх від Бога,
Для них ви – рада і розрада.
Турбота ваша і увага –
Як Божа милість від держави.



МУДРІСТЬ КОХАННЯ


КВІТИ КОХАННЯ

У весільні сукні наречені
Листячко любистку зашивають,
щоб з коханням все життя без щему
Лебедіти в вірності безхмарній.
Принесіть із лісу любку білу,
Хай зростає в квітнику кохання,
Щоб дволиста квітка та любисток
Вас любовним хмелем зчарували.
У Карпатах на високі скелі
Парубкам нелегко підійматись,
Щоб зірвати квітку едельвейсу –
То кохання символ, віра в щастя.
В Україні всі жінки – красуні,
Як калини цвіт чи гроно зріле,
Чоловіче щастя, світла мрія,
Щирі, ніжні, мов квітки чарівні.
Українки у чар-зілля вірять,
У купальську ніч збирають трави,
З молитвами привороти варять,
До схід сонця милих напувають.
Розквітають квіти оберегом
Щастя та кохання в вашій долі,
Щоб серця співали солов’ями
День і ніч, зимою і весною.





МУДРІСТЬ КОХАННЯ

Скільки людей, стільки й любові,
Захоплень, пристрастей, бажання.
Не кожен з нас її достоїн,
Хоч кожен мріє про кохання
Красиве, вірне, лебедине,
Що у житті, як сонце, світить
Та піднімає ввись на крилах
Надійно, міцно і навіки.
В людині схильність до любові
Закладена в природі генів,
На сім закоханостей досить –
Підрахували мудрі вчені.
У молодих киплять гормони,
Впливають на життя жагуче,
Та основний інстинкт вирує –
На те і молодість квітуча.
Цінуєм любих за хороше,
Плануєм в щасті вік прожити.
Сто раз спитай себе, чи зможеш
Свою несхожість з ним терпіти.
Чи не захочеш перевчити,
Його характер поламати,
Бо вилетить кохання з хати.
Хоч щемно й гірко – не спіймати.
З роками ніжність і терпіння
Зростаються в єдину сутність.
І стануть двоє одним цілим.
Оце і є кохання мудрість.



ПІСНЯ „ЗОЛОТЕ ВЕСІЛЛЯ”

Золотим весілля називають
З рушником весільним вже піввіку.
Не злиняло золото кохання
Ні в життєвих бурях, ні в безвітрі.
Піввіку разом, назустріч долі,
П/в: Шляхи тернові й густі жита.
Давно вже іній присипав скроні,
Та в серці вірнім любов жива.
Для кохання мало півсторіччя,
І життя продовжить свій рахунок.
Бережіть коханих, найдорожчих,
Пам’ятайте перший поцілунок.
Приспів.
У любові крила лебедині,
Незрадливі в дружбі, сильні, вірні.
Хай змінився світ, але кохання
Лиш мудрішим стало, не старіє.
Приспів.


МОЯ РОДИНА

На 70-річчя І.М.Пявки

Була звитяжна у тебе праця,
Були догани і ордени,
Були повага і невдячність,
Та вбити віру не змогли
В найсправедливіші ідеї,
Що їх придумав цілий світ,
Та шанувать, любить людину,
Що сіє, жне, дарує хліб.
Найкращі роки вже прожиті,
Біліє іній на висках.
Ростуть сади твої і внуки –
Твоє продовження в віках.
Хай не дощиться, а весніє,
Цвіте садок, бджола гуде.
Хай збудуться завітні мрії,
Здоров'я буде молоде.
Щоб знову ниви колосились,
Нектаром гречка налилась,
Селянам щоб жилось щасливо,
І Україна піднялась.
То ж доживи до тих часів...


ВІДРОБИЛОСЬ, ВІДРАДІЛОСЬ...

Відспівалось, відсміялось –
Приємно згадать.
Відраділось, відкохалось –
Щемно забувать.

Відробилось, відходилось –
Ніженьки болять.
Та душа не підкорилась,
Проситься літать.

Ще душі не відбажалось
Людям щось сказать.
Те, що в серці назбиралось,
Не хоче мовчать.

Я вважала – відплакалось,
Спокій мене жде.
Але враз життя змінилось
На лихе, важке.

Світле, добре відцуралось
Більшості людей.
Руйнувалось, розкрадалось
Майбутнє дітей.

Думалось – відвоювали
На вічні віки.
Та ще й зараз гинуть люди
За чужі гріхи.

Молодим, розумним дітям
Ніде працювать.
І отримує освіту
Крадіївська рать.

Та все своя, українська –
Рідна по крові.
Що презирливо сміється
З моралі братів.

Все більшає мільйонерів
На нашій біді.
Мруть старі пенсіонери
В гіркоті надій.


  

Ой роки мої сивокосі,
Чом з’явились в житті так рано,
Мов незвані-неждані гості
Білим снігом на мене впали.
І рокам своїм посивілим
Шепочу: не летіть так швидко,
Я багато в житті не встигла,
Я до правнуків мрію дожити.
Стали дні мої сумносиві,
Все хворобами дошкуляють.
І думки якісь депресивні:
То в аптеку йду, то в лікарню.
А як з’явиться нова неміч,
Пожурюся та позітхаю
Та поплачу тихенько на ніч,
Потім жити з нею звикаю.
Як зарадить холестерину,
Що не хоче бути у нормі?
Як піднятись гемоглобіну,
Щоб всім органам бути в формі?
Зрідка в дзеркало подивлюся:
До лиця мені колір білий?
Заспокою себе, посміхнуся:
Маєш вигляд, бабусю сива.
Хочу гарною буть для мужа,
Хоч і він уже сивочолий.
Запевняю, що сильна, дужа,
Щоб згадав мене молодою.
Сивомудра я й мудросива,
Бо хвилину кожну цінила.
Та в кінці життя зрозуміла –
Краще книги буває лиш книга.
Ну а люди – які ж всі різні,
Добрі, лагідні та тямущі.
Їх в житті зустрічаєм рідко.
Знать, ховаються від завидющих.




МАМИНІ ГОСТИНИ

В мами радість – приїхали діти,
На гостини зібралась сім’я.
Вищі бабці онуки рідненькі,
А на скронях дітей сивина.
Найдорожче у світі – це діти,
Ну а внуки – це зовсім святе.
То за ними ночами не спиться,
За їх успіхи – радість цвіте.
До книжок діток рано привчала
У надії, що виведуть в світ.
Хай розумні, умілі, щасливі
Та із правдою в серці живуть.
Для дітей в Бога долі просила,
Щоб коханими в світі жили.
Не свекруха, не теща, а мама
Для невістки і зятя своїх.
Мама страви любимі готує:
Галушки та вареники, борщ,
Пироги її гості смакують,
Все з любов’ю варилось, пеклось.
Цю ніч спатиме мама спокійно –
Найрідніші із нею в цю мить.
Ну а вранці по радіо Луків
Підспіває: „Частіш приїздіть”.



БУДЬ ЩАСЛИВА, ДОНЮ

Знаковий для мене цвіт півонії
На початку червня розцвіта.
Гарна квітка, як і моя доня,
Світла, добра дівчинка моя.
Я б для тебе небо прихилила,
Якби ж то зуміла та змогла,
Щоб ні град, ні буря, ані злива
Радість у житті не залила.
Будь щаслива в наші дні тривожні,
Віри не втрачай на майбуття.
Мамин хрест і мамина молитва
Йдуть с тобою поряд все життя.
Ти людей недобрих сторонися,
А на щирих не шкодуй тепла.
Вимолю для тебе в Бога щастя,
Світла, ніжна дівчинко моя.





  

Красиві очі у моїх внучок,
Як нічка темні, як день ясні,
В них і надія, й любов дівоча,
Чекання щастя, щасливих змін.
Життя сімейне красиве, вірне,
Коли красива ти в нім сама,
Прощати вмієш, терпіти вмієш,
Сіяєш світлом тепла й добра.
В сім'ї не варто перемагати:
Ті перемоги – поразки всіх,
Твоя найперша. І зникнуть свята.
Умій прощати чужі гріхи.
Любов чутлива до неуваги,
До егоїзму і нарікань.
І підсвідомість сліди сховає
Зневіри, горя, розчарувань
Дружина, й мама, і берегиня,
На діток часу не пошкодуй.
Ти їм опора, навіки вірна.
Родину мужа свого шануй.
Пишу онукам не для повчання,
Життєвий досвід лиш передам:
Ростіть, плекайте своє кохання,
З ним в сім’ях спокій, повага, лад.




КОЛИСКОВА ДЛЯ ОНУКА



Вже сховалось сонечко,
Тепле, добре, ніжне.
Втомились у хлопчика
Маленькії ніжки...
Баю, баю, бай, маленькії ніжки.
Сіренький горобчик
В гніздечку вже спить,
Лиш комарик-жевжик
Тихенько дзвенить
Сонні, сонні, сонні.
Квіточки пахучії
Голівки схилили,
Яскраві метелики
Склали свої крила,
Сплять, сплять, сплять.
Зеленеє листячко
На деревах стихло
І дворогий місяць
З неба задивився
Тихо, тихо, тихо.
Вслухається місяць
В бабусину пісню
І бажає хлопчику,
Щоб мама приснилась,
Мама, мама, мама...
Співаю онучку
Свою колискову:
Виростай, мій любий,
Добрим і здоровим,
Чесним і порядним, сміливим і ніжним.
Спи, мій чорнобривчику,
Бабусина втіха,
Спи, мій зореокий,
Мамина надія,
Баю, баю, бай, мамина надія.
Виростай розумним,
Козаче маленький,
Хай про тебе дбає
Україна-ненька,
Вчить і захищає, баю, баю, бай.



МІЙ СИНОЧОК ВЖЕ СТАВ ЗОРЕЮ...


СИНОВІ

Коли дорога повертає
На цвинтар, де лиш сум живе,
Міцніше батько руль стискає,
Сигналом-зойком тишу рве.
У мами серце – птаха в клітці:
То затріпоче, то замре,
Сльозами гірко враз заллється,
Бо син не з нами, син помер.
Страшний, безжальний звук для мами –
В могильній ямі стук землі,
Коли синочка заховали
Навік від світа, від рідні.
Чи чуєш ти вітання тата
І сльози мамині гіркі?
І плачуть з нами гарні квіти,
Схилившись журно в німоті.
Чому на світі так ведеться,
Що діти шлях торують свій?
Буває він крутий, тернистий.
Не вчить їх досвід поколінь.
Чому наш світ такий жорстокий?
Всім різну міру відміря.
Одним прощає вбивство, помсту –
Життя в порядних відбира.
Лягла під колесо дорога,
Клаксон прощально заридав.
Лишився син на стелі чорній.
Для рідних – вічний сум та жаль.



  

Мій синочок вже став зорею
У холоднім, байдужім небі...
Як побачить тебе в безкраї?
Як звернуться, любий, до тебе?
Як тобі розказать, що невтішно
Плачу гірко, журюся, горюю?
Я без тебе свята не святкую,
Не сміюсь, не співаю в зажурі.
Рушником заквітчала світлину,
Квіти ставлю тобі, ясноокий.
Не дійду до твоєї могили.
Вибач мамі, синочку далекий.
Як живеться тобі в Царстві Божім?
Чи земля тобі сниться ночами?
Чи за дочками з неба зорієш?
Чи скучаєш, синочку, за нами?
Був швидкий і веселий, як вітер,
М’яч футбольний ганяв з малолітства,
Прочитав книг цікавих без ліку,
Був прорабом в житті, в будівництві.
Збудував у Миронівці школу,
Магазини село прикрашають,
Твій садок розквіта яблуневий,
Дочки любі квітками зростають.
Нещаслива була в тебе доля.
Ти і щастя, і вічна тривога.
Чи то гени від предків далеких
Проявились в житті полиново?
Не знайти тобі в світі заміни,
Не діждатись з тобою розмови.
І забути тебе неможливо.
Так і жить в материнському горі.




ЗА ЩО СКАРАЛА МЕНЕ ДОЛЯ?

Такого розпачу і горя
Ще не було в моїм житті.
Коли батьки дітей хоронять,
Природа никне в співчутті.
Мов три обвуглені верби,
Чорніють внучки і невістка.
Печалі, горя, самоти
У них доволі, в серці пустка.
Дзвінки тривожні вірних друзів
Моєму горю співчували,
Обійми їхні, їхні сльози
Мої, солоні, розбавляли.
Я кожен ранок зустрічаю
В сльозах, у горі та розпуці,
І серце крається на частки.
Як жить із сином у розлуці?
Уже ніколи не побачу
Ті найрідніші в світі очі,
Твоє усміхнене обличчя
Мені наснитися не хоче.
Я часто сина виглядаю,
Все видивляюсь у віконце:
Ось прийде, скаже: „Здраствуй, мамо.
Чи не болить у тебе серце?”
Я до сорочки припадаю,
Що в ній приїхав на гостину,
Присутність сина відчуваю
Та все дивлюся на світлину,
Де слива нас вітала цвітом
І де ми разом вже востаннє.
В твоїм саду здригнулись віти
Від звістки, що помер хазяїн.
За що скарала мене, доле?
Забрала радість у житті.
Воно тепер гірке й солоне,
І тягнуться тужливі дні.







ВЧИТЕЛЬКО МОЯ...



БІОЛОГИНЯ

В час осінній – учительське свято –
Зустрічаються шана й добро.
Квіти всюди – в руках і на партах,
І на дошці із айстрів вінок.
За десятки учительських років
Чого тільки в житті не було:
Неприйняття, захоплення, муки,
Радість, заздрість і ночі без сну.
І уроки – відкриті й звичайні –
Не лише біології вчать,
Втаємничені вічні закони,
Езотеріка в кожного з нас.
Часто з дітьми буває так важко:
Це залежить від тих, з ким зросли,
Бо не знали любові і ласки,
Лиш байдужість, жорстокість і кпин...
Як серденько маленьке зігріти,
Щоб в очах була радість та сміх?
Як дитину в любові зростити
І навчити любить цілий світ?
Так хотіла дітей зчарувати
Світом дивним тварин і рослин,
Вченням Дарелла, Івченка, Фабра,
Троєпольського Бімом малим.
На уроках цікавинки-факти,
У природі їх знайдеш завжди.
Вчила бачити й чути прекрасне,
Все живе на землі берегти.
На екскурсії діток водила
Тополиними трасами в ліс,
Де конвалії пахли духмяно,
Копитняк із медунками ріс.
Біля річки, в полях, на узліссі
Простяглася ботаніки рунь:
Придивись, посміхнись, подивуйся,
Розділи з ними радість і сум.




НА ЗУСТРІЧІ З ДОРОСЛИМ КЛАСОМ

Спішу на зустріч з рідним класом,
Для мене рідним був завжди.
Бувало, і поплачу часом,
Хватало і гірких годин.
Були у класі відчайдухи,
Зривали натрій на ставку.
Були і неучі й непослух,
Були тихеньки й гомінки.
Ганяли м’яч на стадіоні,
Не поспішали на урок,
Могли „гуляти нав футбола”,
Не чули голосний дзвінок.
Садили квіти і дерева,
Щоб рідний Ямпіль зеленів,
З доріг майбутніх, невідомих
Додому на поріг привів.
І в граді Сіверським стариннім
Купались у швидкій Десні.
Зустрів нас Конотоп гостинний,
Трамваєм у музей відвіз.
У танцях, співах активісти
У школі першими були,
Дорослішали і „підтанці”
Вже проминути не могли.
А я хотіла, щоб читали
В „Турнір кмітливих” їх вели
Завдання, заходи цікаві,
Години класні, вечори.
Вдивлялась в очі їх дитячі,
Веселі, хитрі і сумні.
Все думала: ну як навчити,
Щоб чесними в житті були.
Тепер дивлюсь в дорослі очі:
То ж як змінив їх часу плин?
Чи в них упевненість, чи відчай?
Живуть бо в нелегкі часи.
На зустрічі з дорослим класом
Знов захотілось їх повчить:
Шагайте твердо і не гніться,
Життям умійте дорожить.



РОСЛИННА РІДНІСТЬ


  

Благословили трави на вірші
Мене, що зелен світ завжди вітала.
Густі моріги дрібен споришів
В житті доріжку м’яко застилали.
А тонконіг на луках випасних,
Що босі ноги нам беріг від болю,
Бо знав. як тяжко у житті людськім,
І будяково, й гірко-полиново.
Як задощаться теплі літні дні
І засрібляться луки враз водою,
Ми бігали, купались в тім теплі
Й міцніли від енергії земної.
На луках розквіта плакун-трава
І квіти-очі у гераней гарних,
Осоки гострі і міцна куга –
Духмяний дивосвіт із різнотрав’я.
І пам’ятають ноги все життя
Той дотик трав – пружний, м’який і ніжний.
Ні перський ворс, ні модні покриття
Із шовком трав зрівнятись неспроможні.






  

Життю людському вчилась у рослин,
У подорожників, у споришів.
Хоч топчуть їх, бо ходять сотні ніг,
Вони міцні, зелені та гінкі.
Я гордості навчалась у рослин:
Не плазувати і не гнути спину,
Рости до сонця, до його тепла,
А гірко плакать лиш на самотині.
Я гідності навчалась у рослин,
Щоб корінь були єдині
І, як вони, геном свій зберегти
В екологічному екстримі.
Я і краси навчалась у рослин,
Де все доцільно і функціонально,
Де мудра зелень прогнозує зміни:
Спекотно буде, а чи буде зимно.
Я і радіти вчилась у рослин,
Вдивлятись в світ очима квітів
І бачити життя ясним, привітним
В негоду, в зливу чи при злому вітрі.
Навчалась доброти я у рослин,
Без них планета б мертвою була:
Рослинним киснем дихає Земля,
Озону шар життя нам зберіга.
Я і любити вчилась у рослин,
Красивому і ніжному цвітінню
В довірі вітру, джмелику, бджолі.
Життя прожити в нових поколіннях.
Цю материнську відданість рослин –
Зростить насіння хоч життя ціною –
Я у своє буття перенесла,
Щоб найріднішим посміхнулась доля.



РОСЛИННА РІДНІСТЬ
Я в іншому житті далекім
Була стеблиною-травою,
А може, деревом крислатим,
Але з гладенькою корою.
Енергію свою астральну
Я людям віддаю без жалю.
Не хватить – верби, дуб та клени
Свої резерви підключають.
Я землю всяку поціную,
Лиш розітреш її у жмені,
І як рослина, враз відчую,
Чи матінка вона для мене,
Чи виростуть тут дивоглядні
Скарби зелені, нам помічні
Красою, киснем, даром хлібним,
Що для людей слугують вічно.
Не хочу серцем я двоїтись,
Коли йду полем пирійовим.
Приємніш бачить хвилі жита,
Що котяться зеленим полем.
Всі думають – рослини тихі,
Не відчувають горя, болю.
Насправді ж дерево здригнеться,
Коли сусіднє рублять долу.
В бегонії, красі тендітній,
Прокотиться енергохвиля,
Коли з’являється в кімнаті
Жорстока та лиха людина.
Добро рослини відчувають,
З людьми уміють говорити,
Із вдячністю цвітуть, зростають,
Нам в змозі ауру зцілити.
Душа моя рослинна тужить.
О зелен світе, моя рідність!
Високососенний ліс рижий,
Як пам’ять про людську невмілість.





СИВА ДАМА

Я люблю, як пахне сіно,
Що на сонці вже підсохло.
В місті скошені газони
Нагадають сінокоси.
Я люблю, як квітне сонях,
Повертаючись за сонцем,
І гудуть, кружляють бджоли,
Мед несуть в льоток-віконце.
Я люблю бузку цвітіння,
Коли все кругом духмяне.
Лине пісня солов’їна,
Неповторна та весняна.
Я люблю вербу плакучу,
Ніжну, лагідну, красиву.
Бачу долю в ній жіночу,
Сильну, вірну, терпеливу.
Я люблю сорти тих айстрів,
Хризантеми і тюльпани,
Що пелюстки в них смугасті
Й дивна назва – „сиві дами”.
Для квіток це так красиво.
Та чогось заб’ється серце:
Мабуть, тоже посивіло.
Сива дама, сиве серце.






  

Цвіте бузок у ніжнім травні
Рожево і лілово,
І так духмяно в ріднокраї,
Красиво, зелено, святково.
Бузковий кущ – букет прекрасний,
Що в рідну землю вкорінився.
Цвіте, дарує людям радість.
За дух бузковий поклонися
Та посади той кущ чудовий,
Залиш про себе пам’ять цвітну,
І Україну гай бузковий
Прикрасить землю на століття.
Знайди свою щасливу квітку,
Яку шукав в дитинстві раннім.
І вже живем в надії світлій,
Що збудуться твої бажання.
Знайшовши квітку в п’ять пелюсток
(А пощастить – то цілих вісім),
Ховав у пазуху, до серця,
Бо сподівавсь на долі усміх.
А соловей в бузку так тьохка –
Сіренька непримітна птаха –
Співає пісню про кохання,
Вдихаючи бузковий запах.
Бузковий дух серця лікує
Від гніву, ненависті, болю.
То ж розчиняйте навстіж вікна
І надихайтесь квітом вволю.



ЛІТО БУЙНОЦВІТЕ


Весна тепло дарує літу,
Рослинний світ благословля.
Земля, як дівчина розквітла,
Людей красою звеселя.
Цвітуть чубушник і калина,
І глід кущами відбілів,
Рожеві квіти у шипшини,
Акація в гудінні бджіл.
А бузина вже відцвітає,
Кущі красиві та гінкі.
Суцвіття як тарелі білі,
Листки зелені та густі.
Квітки півонії розкішні
В рясній вмиваються росі,
Усміхнені, духмяні, пишні,
Радіючі своїй красі.
Барвисті півники розквітли
У веселкові кольори,
Кореневища фіалкові
В парфуми свіжість принесли.
Грястиця височить на луках
Та кінський підроста квасець,
Куртинками квітує смілка,
Жовтіє золотом жовтець.
В покосах рівними рядами
Прив’ялі трави у валках
Так пряно пахнуть кумарином.
Лелека низько проліта.
Насіння в кронах тополиних
З пушинками кругом летить
Та землю білим снігом вкрило,
В топольку прорости спішить.
А квіти липи з парусами
З червневим сонцем розцвіли,
Людей і бджілок привітали,
Медовий запах розлили.
І все так пахне, так буяє,
І аромат заповнив світ,
Його кортить назвати раєм
І стати кращим. як той цвіт.
Отак би й людям завесніти
В любові, щирості, красі,
Щоб квітли завжди буйноцвіто
Повага, усміх та пісні.



ПАМ’ЯТЬ ДИТИНСТВА

Я з дитинства люблю золотаві
Чорнобривці і нагідки,
Гордовиті високі мальви
Прикрашали мої квітники.
Біле около нашої хати
Заквітчали в'юнкі паничі,
А в затінку – канупер та м'ята,
Прохолодна і вдень і вночі.
А як липа запахне улітку,
Дітлахів – мов птахів на гіллі,
Бо своїм чудодійним цвітом
Була лікарем в кожній сім'ї.
Жовтоцвіті свої суцвіття
Щедро соняшник розтуля,
Мов добавилось сонцю світла,
Посміхнулась зраділо земля.
А надвечір цвіли матіоли,
І духмяним ставав весь двір.
Квіточки в них маленькі, лілові,
Та від захвату світ німів.
Виглядає барвінок з-під снігу,
Зеленлистом вітаючи світ,
Не зважа на мороз, заметілі,
До весни зберіга синій цвіт.
В мене влітку цвітуть чорнобривці
По картоплі і по межі.
Ой, далеке моє дитинство.
Тільки квіти прекрасні завжди.




ДІДИЗНА

Як згадаю про дитячі роки,
То зринають в пам’яті дерева:
Яблуні крислаті край дороги,
Лісосмуги у полях з жерделів.
Край мій яблуневий та вишневий,
Груші-гливи медом налилися,
Терносливи та сливи із Опішні,
І у шовковиць віття розрослися.
В кожному городі аж під берег
Кущ калини квітне й родить рясно,
Берест-в’яз могутнім оберегом,
Щоб лихе й злиденне в двір не в’язло.
У акацій листячко ажурне,
Дощ і сонце зустріча привітно.
Цвіт духмяний люблять люди й бджоли,
Облетять з цілунком кожну квітку.
І ясний, могутній ясен-велет
Двір і хату закривав від вітру.
Ясенком його дідусь мій кликав,
Бо саджав його в другім столітті,
Коли сам був молодим і сильним,
Від махновських банд ховався в лісі.
Та й прожив життя своє з шрапнеллю –
В першій світовій підбили німці.
Я тоді не знала про друїдів
І зросла вразливою вербою,
А дідусь мій був кремезним дубом,
Рідну землю закривав собою.
Став перед очима двір зелений,
Споришем, мов килимом, покритий.
Зберігає пам’ять спомин милий,
Хоч пройшло вже більше півстоліття.





В мене гарно росте всяке зілля
На городі, в саду і на вікнах,
Пнеться вгору до сонця, до світла
Чудо-листом, привабливим цвітом.
Я люблю доторкнутись до віття,
До листочків, стебельця, бутонів,
Поцілую пелюстки розквітлі,
Побажаю: „Зростайте здорові!”
Щиро вірю – рослини одвітні
Не лише на ґрунти і вологу.
Таємничий процес фотосинтез,
Добре слово йому в допомогу.
Вкоренилася в землю надійно
Найкрасивіша частка природи,
Що сильніша, стойкіша людини.
Старша людства, та добра, не горда.
Від недобрих людей аморальних
У рослин мутагенні проблеми:
В ДНК розкрутились спіралі,
Відірвались пошкоджені гени.
Від думок чи від слів вкрай жорстоких
До тварин, чи рослин, чи людини
Рвуться, гинуть живі хромосоми –
То й змінилась спадковість в клітинах.
Люди, будьте взірцем у довкіллі,
Зберігайте рослинний віночок!
Лише він зробить плідними землі
Та життя на планеті продовжить.




  
Дерева вгору гіллями рвуться –
Зеленолиста земна краса.
Космічну силу збирає листя,
Землі дарує і небесам.
Дубочки сильні й тополенята
І білокорих берізок стать,
Красивий ясен – високий велет,
Схилились верби на водну гладь.
В осики листя завжди тріпоче
В безвітрі тихім в погожі дні,
Про Юду пам’ять струснути хоче,
Забуть безчестя, відразу, гнів.
Прогонить нечисть кілок з осики,
З корінням в дружбі ростуть гриби,
Сірник осичин освітить світлом –
В осиці сила від біль-біди.
Правічні верби, калина, клени,
Ростять їх рідні вода й земля.
Прийшли з далеких лісів Гілеї,
Ми всі вкраїнські, ми всі рідня.
Коли вас горе, недуга скрутять
Та лиш віконце в широкий світ,
До давніх, вірних зелених друзів,
До них зверніться, їх обійміть.
Вони привітні і взимку й влітку –
Вишневий усміх чи листопад.
І навіть взимку бруньки замерзлі
Буянням квітів прикрасять сад.
Дерева сильні в житті рослиннім,
Вмирають стоячи, не гнуться.
Насіння й порость лишають в світі
На землях рідних українських.




РІК КАЛИНИ

У півкулі південній
Чи в Канаді багатій
В білоцвітті вишневім
Українськая хата.
ЇЇ зразу впізнаєш
По калині та мальві,
По вербі кучерявій,
Що схилилась над ставом.
Наші предки дбайливі
Зеленсвіт добре знали,
Шанувати рослини
Своїх діток навчали.
Раз ростуть, зеленіють
Ці прекрасні створіння,
Значить, Богу угідні,
Їм хвала, поклоніння.
Коли ж древо рубали
Чи отаву косили,
То молитву складали
І прощення просили.
Ми ж, потомки невдячні,
Лише квіти шануєм
І букетами звично
Ювілярів вітаєм.
Гороскопи китайські
Ми в житті сповідаєм,
А про наш, український,
Ми нічого не знаєм.
А були в ньому роки
Яблуневі, дубові,
Рік вівсі, материнки.
Ну а наш – калиновий.
Тож садіте калину
У зеленому лузі,
Біля школи, край ставу
Чи при битій дорозі,
Щоб гаї калинові
Та густі верболози
Нас вертали додому
До батьків на порозі.
Свою пам’ять рослинну
Ми в душі зберігаєм.
Революції нині
По квітках називаєм.



ПРО ПТАХІВ ПАМ’ЯТАЄМ ЛИШ ХОРОШЕ

Немов в колисці, в травах ми росли,
Сріблясті роси босоніж збивали,
Плели вінки із квітів польових,
Клечанням прикрашали на Купала.
Червоними ставали вишні спілі,
Та ластів’ята на крило спинались,
І вивільга співала „тіу-ліу”,
Та зграйками горобчики злітались.
У височінь ми очі підіймали,
Щоб привітати ключ у небі синім,
Раділи за гусей, що повертали,
За стрій чіткий в польоті журавлинім.
Ми годівнички вішали в садах –
Пташок підтримать в сніжні зими люти.
Чекали, як синичка заспіва:
„Ци-фі, ци-фі – весна вже близько, люди!”
Вівсянка сміло, радісно дзвенить:
„Кидайте сани та беріть вже воза!”
Вже жайвір на проталині завис,
І з неба ллється пісня стоголоса.
Прапам’ять серця, розуму, душі
Про птахів пам’ятає лиш хороше.
Пташиний грип їх ріже без ножів
І люди, бо людське життя дорожче.
Отруєний у годівничці корм
І постріли в птахів нам ранять душі.
Чи збережем малих своїх братів?
Чи будем жить у безпташиній тиші?





ЗАБУР’ЯНЕНІ ПОЛЯ І ДУШІ



РОЗПАЮВАЛИ...

Заросла земля, забур'янилась.
Пустище таке, хоч вовком вий...
Годувальниці таке й не снилось,
Мов промчав над нею буревій...
Зникли в нас лани широкополі.
Замість них – діляночки вузькі.
Розрослись пирій, осот на волі,
А культурні – чахлі і низькі.
Вчені наші все про землю знають,
Привітали недолугий план
Про реформи, що розпаювали
Щедре поле на густий бур'ян.
Хліборобська слава наша древня
Із Трипілля – п'ять тисячоліть.
І полям пшеничним та ячмінним
Заздрили сусіди з віку в вік.
А які ж були в нас земносили –
Демченко, Озерний, Долинюк!
Золоті хліба як колосились
У чеканні роботящих рук!
І загінки в полі довгі, рівні –
Трактористам не крутить руля.
Бо були поля у сівозміні,
Щедро врожаїлася земля.
Ті, що люблять і цінують землю,
Як Коросташов та Антонець,
Хлібороби в них працюють спільно.
Для селян країни – це взірець.


АКАДЕМІКАМ-АГРАРІЯМ

Село неначе погоріло –
Слова Тараса актуальні.
Які ж то сили в Україні
Такі жорстокі та безжальні?
Знавці землі академічні
Лиш на свої звання працюють.
Селянські долі трудівничі
Їх не бентежать, не хвилюють.
Підтримали тих можновладців,
Що знань і досвіду не мали.
Паї, оренди, власні землі
Вкраїнським селам дарували.
Аграрії в усьому світі
Ростять хліба в полях широких.
А наші Саблуки, Гайдуцькі
З лопатами біжать в Європу.
Бо „ні” сказати не зуміли
Всім президентам недолугим.
Свої знання академічні
Чи приховали, чи забули.
Знедолені селяни наші
Міністрам, вченим депутатам
Бажають щиро та успішно
На тих паях попрацювати.
Людська зневіра в керівництві.
Прихватизація вирує,
То й розікрали власну працю.
Хто з горя п’є. а хто жирує.
В керівників відсутня мужність
Відкрити очі нашій владі,
А не догідливо згинатись
В чеканні змін у крайній хаті.
Освіченість, мораль, духовність –
Суспільство наше не цінує.
Лиш цінить вміння обікрасти
Вкраїну рідну, що бідує.



ДУМА АГРОНОМА

Болить душа у агронома.
Він кожне поле пам’ятає,
Низинки й пагорби знайомі,
І як зерно в них проростає.
Вночі у сон йому прилине
Дух дозріваючого жита,
Очікуваний дощик тихий
Напоїть землю, трави й квіти.
Гречане поле білопінне
Та буряків листки широкі,
І кукурудзи ріст невпинний,
Жовтіють соняхи високі.
Велично попливуть комбайни,
Заповнять золотом машини.
І агроном щасливий, радий
Цілує в пригоршні зернини.
І бачить вже осіння поле.
Ростки завруняться зелені,
Покотить хвилю, наче море.
Він вірить, він шанує землю.
Земля родюча нам дісталась
В благословеннім краї вільнім.
За неї предки наші бились,
Навчило хліб ростить Трипілля.
І ґрунт родючий чорноземний
Везли в вагонах за кордони.
Скоробагатьки-ненажери
Спішать сьогодні землі спродать.
Чи є у Раді агрономи,
Чи в кабінеті міністерськім,
Чи продадуть разом з землею
Народ покірний український?
Руїна нині в Україні.
Пирій з осотом розрослися,
Ромашки дико забіліли.
Їх видно з вікон „Мерседесів”?
Забилось серце в агронома.
Він чує, як земля страждає.
Тамує біль свій валідолом.
Земля з надією чекає.




ГУМОР

ГАЛУШКИ

Полтавськії жіночки,
Гостинні, привітні,
Галушками почастують
І взимку і влітку.
У святкові й будні дні
Галушки готують.
Чи з юшкою, чи в борщі,
Чи з салом смакують.
Галушки із часником
Та курячим м'ясом
Через тисячі років
Страва – поза часом.
Галушки у молоці,
На шпичках чи в ложці
Хоч в Спасівку, хоч у піст –
Міцнішають хлопці.
Галушечки, галушки –
Смакота в сметані.
Вечеряли галушками
Запорожці славні.
У сусідів білорусів
Кльоцки у пошані.
Українські галушки
Із Трипілля знані.
Щоб нащадки не забули
Страву цю смачнющу,
Спорудили у Полтаві
Пам'ятник галушці.



УКРАЇНСЬКІ ПРІЗВИЩА


Вкраїнські прізвища химерні,
Смішні, дотепні, іронічні,
Від пересмішників веселих
Дістались нам на віки вічні.
Живем із прізвищами предків
І милозвучними й не дуже.
Та не бажаєм їх міняти,
Хіба що в загсі в час одружень.
Галушка родом із Полтави,
Там ними часто смакували.
Книші, Вареники, Узвари
У свята й будні готували.
Любили добре попоїсти
Куліш із глиняної миски
Борщенко, Каша, Ковбасенко
І Наливайченко з Огризком.
Салій, Саленко, Здір м’якенький
У Бодні сало зберігали,
Яєчню лиш на салі їли,
Із салом в поле вирушали.
Капуста вмів ростить капусту
І полюбляв свіженьку й кислу.
Найперше – як смачну закуску,
Та й борщ без неї нікудишній.
А що вже коників любили
І Рябо-, й Біло-, й Сивоконі
Та прізвиська придумать вміли:
Вухань, Зубань, Горбань, Ворона.
Міцний та сильний – то Вернидуб,
Не там селивсь – Нетудихата,
Нездіймишапка – хлопець гордий,
А Нечуйвітер – глухуватий.
Кліщі, П’явки та Лопухненки
Могли так міцно причепитись.
Сірко, Рябко та Собаченко
Хазяям вміли прислужитись.
Хоч вдовам важко, та зуміли
Синів ростити хорошенько,
По матері їх називали :
Горпинич, Настенко, Христенко.
Ми українців скрізь впізнаєм:
В них часто прізвища на –енко.
І внуків любих називаєм
По імені дідів рідненьких.



БАГАТО САЛА НЕ БУВАЄ


Ми, українці, так вважаєм
І традиційно цим живем:
Багато сала не буває
Й до свята свинок бережем,
Щоб на Різдво почастувати
Сальцем, ковбаскою гостей
І на Великдень смакувати
Ковбаску свіжу із яйцем.
Найкраща закусь під горілку,
Щоб захмеліти не змогли б –
Підмерзле свіже сало взимку
Й до нього свіжий житній хліб.
А запах смаженого сала
З цибулею – то просто шик.
Новинку – сало в шоколаді –
У ресторані закажіть.
Уся на салі кухня наша:
Яєчня, борщ і кулеші,
Із шкварками домашня каша –
То свято шлунку і душі.
Холестерину в салі – в міру,
Коли ж ще сало з часником,
То зникнуть й оксиданти грізні
І будеш ти молодиком.
Арахідону в салі вдосталь,
Щоб цезій-стронцій пов’язать.
О сало, оберіг наш давній!
Без тебе важко виживать.
Якщо ж надовго з дому їдеш,
Чи за кордон, тоді гляди:
Все зайве викинь із валізи
І кусень сала поклади.
Воно не згіркне і не скисне,
Бактеріям до сала – зась!
Валюта наша українська
Нас виручає повсякчас.





БОТАНІЧНА УСМІШКА

Аромо– й фітотерапію,
І для очей зелений цвіт
Кімнатні квіти нам дарують,
З чужих країв прийшли в наш світ.
Столітник з Африки сухої
Нам вікна й двері сторожить,
Щоби енергії лихої
В оселі наші не впустить.
Сциндапсус з тропіків далеких
Так від сивухи відверта,
Що вмить забудуть випивохи
Про смак і запах первака.
Колючий кактус непримітний
Своєму шефу піднесіть:
Він стане лагідним, привітним,
Не розпікає, не кричить.
Монстера із великим листям –
Свекрусі, тещі гарний дар,
Щоб мами рідні, а не монстри
Жили у злагоді, без чвар.
Всі люблять дерево монетне,
І доглядають, і ростять,
Щоб буть успішним і багатим,
Не просто жити – панувать.
Духмяна, ніжна орхідея –
Чудова квітка-дивина.
Їй місце в спальні, бо кохання
Й подружнє щастя зберіга.
Повітря чистить хлорофітум,
Герань бактерій виганя,
Розан серденько підлікує,
А плющ мігрені позбавля.
Краса зелена – наші квіти,
Кисневий і пахучий рай,
Лікують нас добра флюїди,
Дарують людям цвіт-розмай.




“ЧОЛОВІЧІ” РОСЛИНИ

Великий хімік Менделєєв
Систему елементів склав,
А також корінь сельдерею
Вивчав і в книгах описав.
Дмитро Іванович був певен,
Що чоловіча стать Землі
Розширила б посів селери
В обох півкулях – бо в ціні,
Бо множить силу чоловічу
(Не проти, звісно, і жінки),
Вирішує проблему вічну –
Подружню вірність зберегти.
Ще в “Одисеї” й “Іліаді”
Гомер селеру оспівав;
Вінок з листків її зелених
Атлетів грецьких прикрашав.
Трістан був лицар сильний, мужній;
Ізольду палко покохав,
Селеровий напій чарівний
Для втіх любовних готував.
І пастернак – женьшень козацький
Зубицький всім пропонував;
Щоб чоловіком бути хвацьким,
Гарбуз, цибулю споживав.
Пекуча кропива помічна,
Хоч добре болем дошкуля,
Зате ж і сутність чоловічу
Успішно хлопцям поновля.
А Піфагор любив капусту,
Вирощував на грядці сам,
Без неї теорему звісну
Не склав би і не доказав.
Катон премудрий давньоримський
Ще до Христового Різдва
Вже добре знав – сира капуста
Від захмеління зберіга.
З капусти розпочни застілля,
І, коли добре вже хильнеш,
Капуста прожене сп’яніння,
Тверезий розум не проп’єш.



ЗАЯЧА СІРІСТЬ

В лісному царстві Берендея
Зайці збираються у рать
Та між собою теревенять,
Кого в очільники обрать.
І клявся Вовк лісному люду,
Що їсти буде лиш траву
Та берегти живу природу:
Звірину, птаство, дичину.
Кабан жорстокий та ікластий,
Щоб соціум завоювать,
Навчився гарно посміхатись
І галстук з фраком одягать.
Зайці, вухаті та сіренькі,
Не втямили, що то лиш гра.
Вітали квітами обранців:
Хвала! Ура! Уре! Гура!
Зайці зібрались на узліссі
Послухать про свої права.
„Спасибі вам, зайці, за сірість”, –
Хвалив їх Вовчик-голова.
Вам жить в однім ліснім кварталі,
Лисиця сторожем у вас.
Всі інші неозорі далі
Для Вовка, Вепра – держзаказ.







ТСН

Дідусь любив теленовини,
Прискіпливо робив аналіз,
Вважав – в них правди – половина,
Все ж прислухавсь до Алли Мазур.
Електорат в нас недалекий.
Нащо створили сотні партій?
Що в їх програмах для людини?
Лиш обіцянки без гарантій.
Киянам сниться місце мера,
За нього сваряться і б'ються.
Розкрадуть скоро Київ древній,
Бюджет страждає український.
Дідусь чекав в теленовинах,
Як в полі сіється чи жнеться.
Йому ж покажуть футболіста,
Що за мільйони продається.
Хіба в нас хлопці не зуміють
М'яча забити у “дев'ятку”?
В них сила є, лише навчіть їх.
У Суркісів грошей достатньо.
Народні наші депутати
Не за народ свій рідний дбали,
Коли низьку орендну плату
За плідну землю встановляли.
То ж чим живе моя країна?
Невже хвилює тільки бізнес?
А правда, сила, дружба вірна,
Майбутнє рідної Вітчизни?
І сумно й гірко дід зітхає:
В країні вісті нікудишні.
Не тих очільників обрали
Вже вкотре. А життя невтішне.



ОБІЙМАЙМОСЯ!


Про ласку мріють і увагу
Малі, дорослі і старенькі,
Щоб певним бути – ти коханий,
Чорнявий, русий чи сивенький.
Психологи, що душі знають,
Вивчають їх, аналізують.
Обійми всім рекомендують:
Вони... життєвий тонус стимулюють.
Потримайте в руках долоню,
Погладьте голову любовно
І посміхайтесь, обнімайте
Щоденно і восьмиразово.
Обійми тиск відрегулюють,
Тахікардію, цукор в крові,
Підвищать вміст адреналіну,
Суглоби стануть вмить здорові.
Хоч віруси кругом чатують
І пандемічні, і сезонні,
Привітні обнімання ніжні
Гартують сили нам імунні.
Як мінімум – восьмиразово
Обвийте руки за плечима.
Ще краще – десятиразово
Зустріньтесь з рідними очима.
Та обіймайтесь лиш з своїми.
Чужим від вас – метрове коло,
Бо хвилі їх енергетичні
Пошкодять ваше біополе.
Дерева обіймайте сміло:
Берізку, дуба, липу, клена.
Втамують біль, прибавлять силу –
Помічна нам краса зелена.



ІНСТИНКТ

На дачі в діда хвіртка в хвіртку
Сусідонька – краса і стать.
Від неї пахла, мов від квітки,
“Шанель” французька номер п'ять.
Сусідка грядку обробляла,
Картоплю сіяла та кріп,
Над нею бджоли пролітали,
Шукали медодайний цвіт.
Бджола-розвідниця відчула:
Щось пахне близько від тічка,
Дала сигнал сім'ї бджолиній,
Спинила літ, подруг гука.
На тітку бджоли опустились,
Нектар шукають всі гуртом.
Його нема – то ж розізлились,
Ще й тітка гонить їх платком.
Що тут зчинилось – гомін, крики,,,
Дзижчання бджіл кругом гуде.
Вони ж бо вірять лиш інстинкту:
Раз пахне – значить мед там є.
Сусіди-пасічники збіглись,
Щоб молодицю рятувать,
Хтось з димарем, а хтось у сітці,
Щоб простирадлом закривать.
Та врятувала жінку діжка,
Що дощ водою наповняв:
Пірнула в неї, зажмурившись,
Немов з трампліна в океан.
Дідусь сусідку пригощає
Медком пахучим із фацелій
І хитро так її питає:
Не тхне він запахом “Шанелі”?
Інстинкт в житті – велика справа.
І в діда теж один лишився,
Що основним його назвали.
Мабуть, від меду закріпився.





ХИТРИЙ МЕД

Діди старенькі вже не в силі
Возити пасіку на взяток.
То ж вирішили – будем сіять
Медові трави круг ділянок.
Навколо землі перелогі,
Ніхто не сіє і не косить.
Реформи Кучми недолугі
Врожайні лише на осоти.
То ж рішення було практичне:
І про насіння, й де курити
Буркун, фацелію та гречку –
Все медодайне та елітне.
А влітку поле забіліло,
А інше стало синє-синє.
Літали бджоли в повну силу,
Вже медом соти заясніли.
Лише один бджоляр хитрющий,
Не брав він участі в толоці,
Казав – бджола його тямуща,
Бере нектар в другому боці.
Коли ж на Спаса в кінці літа
Із пасік мед дегустували,
У всіх він був пахучий, світлий,
І в хитруна смачний так само.
І діда хитруном прозвали,
І хитрий мед, і хитрі бджоли.
Ще й інше слово добавляли,
Більш характерне, більш вагоме.





НЕЗАЛЕЖНІСТЬ

Вся вулиця в селі Халепа
Дивується на стиль Петька:
Підкрутить вус а-ля Мазепа,
На скутері курей ляка.
На подив всій людській громаді
Державний прапор закріпив.
–Ти що святкуєш, чому радий?
Та ж полистай календарі!
– Святкую, друзі, незалежність:
Тепер я вільний молодик.
З дружиною ми розлучились,
Я незалежний чоловік.
– Кохати, Петре, вчитись треба,
Дружині вірить, як собі.
Складають шлюби, може, й в небі,
Та відбувать їх на землі.



АЛЬТЕРНАТИВА

Сім’я стареньких оптимістів
Читає, слухає промови.
Питання виникло в бабусі:
„Альтернатива” – що за слово?
Знаходить дід словник тлумачний,
З французької зробив переклад.
Наводить приклади наочні,
Щоби життєво і дотепно.
– Якщо нам газу голубого
Не хватить хату обігріти,
Альтернативні торф, солома
У пічці будуть гоготіти.
Твоя смачнюча самогонка
Чи на меду міцна тернівка
Альтернативна магазинним
Пляшкам із написом „Горілка”.
Від грипу чай п’ємо з малини,
Часник, цибулю та калину.
Їм ліки є альтернативні:
Від таміфлю до афлубіну.
Якщо не станеш посміхатись,
Бурчати будеш без упину,
Залишу я тебе на старість,
Куму знайду альтернативну.
– Була весела я, красива,
Як мальва, квітла, хорошилась.
Та гультяя я полюбила.
Було б чекать альтернативу!





ЕКСКЛЮЗИВНИЙ БОРЩ

Дружина раптом захворіла –
Обід варить нема кому.
Сім’я голодна зажурилась,
Їдять картопельку саму.
Тож твердо вирішив хазяїн:
Себе гурманом покажу.
Зварю я борщик ексклюзивний,
В нім вітаміни збережу.
Тож вчені радять нам постійно
Сирі продукти споживать,
Бо вітаміни та пектини
Живими треба запасать.
Не буду довго борщ томити:
Буряк, картоплю, моркву, біб,
Капусту надсирь хрумотіти,
Часник, петрушку, кмин та кріп.
Зварився борщик скороспілий:
Щось тхне несмачно буряком.
На пробу сипонув Сіркові –
Лизнув, утік, махнув хвостом.
Задумався гурман-невдаха:
Щось, мабуть, я переборщив,
Повірив вченим розумакам.
Не вдався борщик-ексклюзив.





ЦАП – ТРАНСПЗАСІБ



Село на нашій Україні
Уже не писанка-краса:
Руйнується, забур’яніло,
Поля покрила дереза.
Живуть в селі старі бабусі,
Слабі та сиві, мов туман.
Із ними бригадир – дідусик,
Авторитетний отаман.
Він допоможе і порадить,
Підправить тин, заб’є гвіздок,
Новий одвірок приладнає
І сіна вивершить стіжок.
В селі із транспортом проблема:
Ну як добраться у район
В аптеку чи в пенсійних справах?
Ослабли ноги на підйом.
В хозяйстві дідуся старого
Котяра, пес та зозулясті.
Підтримував порядок строго
Козел здоровий та гривастий.
Дідусь пошив для цапа збрую,
Візок маленький змайстрував –
Чотири коліщатка в фури.
І палицею рулював.
Козел упертий – всім відомо,
Не хоче брать гріхи чужі.
Та й дід упертюх, тож уміло
Цабе та цоб, держи гужі.
Трюхикає козел по трасі,
А для ДАІшників аврал:
Ніссани, ауді та мерси
Дають зупинку стоп-сигнал,
Незвичну фуру оглядають:
Це в тебе, діду, цап-мутант?
На кінську силу він потягне?
Чи вміє дати хід назад?
А бабусі в стареньких хатах:
Раз вибори нав’яжуть нам,
Покличем діда депутатом,
Щоб в Раді раду дав козлам.




* * *

Собачка з дамою гуляла,
Все смикала за ремінця.
Доглянуті обидві, гарні,
Кучерики навкруг лиця.
Собачка мітила дерева –
Такий собачий ритуал.
Поява ззаду бультер'єра
Емоцій викликала шквал.
Здоровий бультик агресивний
Враз наїжився, загарчав.
Малий сховавсь за господиню
І жалібно заскавучав.
Та дамочка зреагувала
У відповідь – як загарчить!
В собачий ніс вп'ялась зубами,
Тож пес від неї вітром мчить.
Коли ж з'явились всі на огляд,
То лікар так розпорядивсь:
Колоти всіх обов'язково –
Ще невідомо, хто сказивсь.





СЕЛЕКЦІЯ ЧЕРВОНОЇ РИБИ

Підводний світ любив я змалку,
Дивуючись на риб та раків.
Учився в них умінню плавать
І, як вони, пірнав без плавок.
Помітив дивне трохи згодом:
Як краснопірки червоніли
При зустрічі зі мною, голим –
Костюм Адамів не схвалили.
Я розказав про це рибалкам,
Ті кинулись читати Брема,
До іхтіологів звернулись –
Чекали відповідь даремно.
Рибалки-друзі ухвалили:
Пірнать у воду стільки мушу,
Щоб щуки та лящі з линами
Червоні стали, як горбуші.
Ми виростим делікатесну
Червонотілу рибу-мрію.
Їх нерест проведем у стресі,
Щоб і ікра почервоніла.