Місто почало приміряти осіннє вбрання. Кленові листочки, дочекався волі, танцювали в повітрі. Сонячний день виманив бабусь на вулицю. Вони сиділи на лаві й пили очима небо.
   – Ну! Чию жизнь переживаєте? – гукнув студент Васько. – Вам усе відомо, а те, що Алла Пугачова нєгра народила, ви й не знаєте. А Брежнєв кинув сім’ю й пристав у прийми до Індіри Ганді. Так і сказав: «Іду назавжди. Комунізм будуйте без мене».
   – Ти, Васьок, ото договоришся, – сказала баба Наталія. – І батько в нього такий був. І знає ж, що в нашому домі живе Борько, і все одно плеще язиком. Бабуся нагнула голову й зашепотіла: «Оцей Борис у 1947 році…». Раптом усі бабусі замовкли, щасливо посміхнулись і сказали: «Здра-а-а-стє, Борисе Павловичу!».
   – Здра…
Борис Павлович, повернувшись додому, проглянув пошту, випив каву, а потім сказав дружині: «Мене не турбуй. Я трохи попрацюю».
Він дістав блокнот.
   – Та-а-ак. Що тут у нас? Так. Верчено.Антидержавні вигуки. Анекдоти про Сталіна. Що ще? Запишу я тебе, Миколо Андрійовичу, на грудень…
Борис Павлович перегорнув сторінку й посмішка пробігла по його обличчю.
   – Ага. Давиденко. Недавнечко одружились, Іване Сергійовичу. Скоро й вам припече. Та так припече, що пострибаєте, шановний, на розпеченій сковорідці. І хай вам красуня – дружина допомагає вирватись… Бачили вже таких. Одна кричала: «Подлец! Что ты мне предлагаешь?! Я замужняя женщина!». А тоді як припекло, то прийшла, плаче: «Извините. Я все сделаю, что вы скажете… Я готова…».
Борис Павлович посміхнувся, згадуючи минуле, а потім сказав: «То були часи… Та й жінок тепер таких нема. Це не жінка, а якась амазонка, тільки не на коні, а в ліжку… Тепер не те… Дійшло до того, що можуть і скаргу нашкрябати… Так-так-так…
Пастушенко. Масла в магазині нема, ковбасу радянська промисловість виробляє несмачну. А чи не хочеш ти, дорогенький, на Колимі кандьор їсти, замість ліверки?
Так-так. Овчинник Ірина. Анекдоти про партію, бандерівців прославляє… А вилупка твого хто безкоштовно вчить? А лікування безкоштовне… Свин-нота! Скрипнули двері. Зайшла дружина: «Вечеряти будеш?»
   – Давай, бо за роботою забуду й поїсти. А горілочки трохи…
   – Борко! Лікар же сказав…
   – Да я трішки. Для апетиту…
   Поївши борщ, чоловік сказав: «Що вже в тебе, люба дружинонько, не   віднімеш, то це вміння куховарити.
   – Якщо є з чого готувати, то й господарка тоді хороша…
   – Що нового на роботі?
   – Та сьогодні одна медсестра розсмішила всіх. Пішла до Сергія Івановича й каже, що її чоловіку…, якомусь жовторотому лейтенанту, дають відпустку в липні, то чи не можна, щоб  і їй дали відпустку на цей час, щоб вони разом поїхали до нього в Чернігів… От так. Хочеш – стій, хочеш – падай.
   – А що ти хочеш? Зараз молодь така, що з горла видере й квартиру, й путівку… Слухай: сьогодні сон приснився. Рідне село… Я та Свириденко Петро катаємось на конях, і раптом він упав…».
   – Це, мабуть він у в’язниці помер, – промовила жінка. – Тобі масла шоколадного чи звичайного?
   – Шоколадного.
   – А ти знаєш, хоч він колись і упадав за мною та віршики писав, мені його й не жаль. Якщо він партію помиями поливає та Бандеру прославляє… Он уже в Західній Україні до Леніна руку тягнуть. Тобі чаю долити чи досить? О! Ледь не забула: у нас же салат є.
   – Залиш на ранок. А про Петра я скажу таке: хоч він і товаришем моїм був, але якщо ти кусаєш руку, яка тебе годує, то…
При радянській владі як? Живи, працюй, не плещи по-дурному язиком, і ніхто тебе не чіпатиме, бо влада у нас народна.
   – Ой, Борисе! У нас же апельсини є.
   – Залиш на ранок.
   Почали вкладатись спати. Дружина опустила гардини, в кімнаті запанувала тиша й спокій. А за вікном осінь вступила на царський трон. Виграючи на сопілці, вона фарбувала дерева та розстилала на асфальті ковдру, виткану з листя. Місто спало й не чуло чарівної мелодії золотої осені. Не чув її й політичний в’язень Свириденко Петро. Він лежав під горбочком мерзлої землі, міцно затиснувши в руці свої мрії. Смерть за нього вирішила всі проблеми, головна з яких була – суперечка з мамою: чи одружуватись йому на жінці, яка була старша від нього й мала позашлюбну дитину. Осінь не грала на сопілці над його могилою, ніхто не говорив хороших слів і не клав вінків…
   Все його коротке життя вмістилось у архівній справі під номером 8479«С».


 Анатолій Іванович Печений - член літ. - мист. обєднання "Сіверщина", м.Глухів, Сумська область, Україна.