КОМУ ДАВАТЬ?
Сільські діти хоч і вчилися непогано, намагалися оволодівати всіма шкільними предметами досконально, але, не секрет, що знаннями набагато відставали від міських школярів. Тому й при вступі до вищих навчальних закладів на втупних екзаменах-іспитах випускники намагалися своїми силами-знаннями вибороти місце у вищій школі бути студентами першокурсниками. А потім пішла-поїхала пошесть-епідемія під кодовою назвою „хабар”. Стали вступники багатеньких батьків хитрити-мудрити, щоб дуже голову не сушити над вивченням  різних там математик та історій, а за грошенята „предків” пролізти на вступних до вузу.
У міських-то батьків-робітників, службовців, військових, а точніше начальників різних рангів водилися „тіті-міті”, тобто грошва, то їм була лахва для своїх синуль-донь, а в сільських такого козиря (читай: грошей) не було. А було, наприклад, таке. Каже Маруся (жінка Боцмана): „Миколай, поїдь до того інституту в Харків,  куди наш Васько буде поступати та й дай на лапу комусь,щоб син на екзаменах не провалився, поїдь!”. ”Марусю, –каже колгоспний бригадир рільничої бригади, – ну, ти якась чудна  баба, ну от, напозичаємо, приміром, у всіх своїх родичів якусь тищу, поїду я в Харків, знайду інститут, знайду приймальну комісію, знайду усіх викладачів, котрі будуть приймати екзамени. Але ж тут виникає найскладніші для мене ребус-завдання: а кому ж ту замусолену тищу тицьнути,всунути таємно в руки чи в кишеню? Зрозумій, мені легше гектар викосити трави на сіно, прополоть не меншу площу цукрових буряків, ніж їхать кудись і не знать, кому хабаря дать. Хай уже Васько сам своєю макітрою та розумом здає екзамени. Здасть-добре, а не здасть – буде в колгоспі бикам хвости крутить, або в чорному мазуті на тракторі робить”