ЩО  ДАСИ!
В нашому селі майстринь-швачок, або як ще на них казали „модистки”, були одиниці. Окрім моєї хрещеної, Вариводи, батькової рідної сестри Маріі, котра вміла добре шити платтячка, сарафанчики, спіднички, штанці,  сорочечки, картузики, була і ще одна майстериця пошивки Надька Ягорова (комірника Явтуха Мосьпана жінка).
У цієї русоволосої молодиці росло більше півдесятка дітлахів різного віку, починаючи від найменшого, викрикуючого в колисці безугавно уа-уа-уа, і до чималенького вже Ванька, який примусово виконував обов’язки няньки. Він часто не хотів колихати своїх менших братиків і сестричок, бо набридло з ними  няньчитись-вовтузитись.
Мати, бувало, спочатку наказує Ванькові колихати – не слухає, просить: „Ванько, поколиши Галю,  а то ж вона помре від плачу!” На це „вихователь”-нянька відповідав на повному, як кажуть, сурйозі: „ Помре – друге буде!”
Так от: про Надьку – сільську швачку. Навчилась шити своїм родичам і сусідам звичайні рукавички з різного підручного матеріалу-матерії. Родичам дарувала виготовлені швацькі вироби, а сусідам майже безплатно давала. На запитання замовників: „ Скільки ж тобі, Надько, за роботу платить?”, –відповідала неквапливо, з паузами: „ Та хай, сусідко, буде це тобі майже безплатно”.
– Як безплатно? – дивувалася жінка.
–  А так. Що даси, сердешна, – відказувала Надька-модистка.
І несли: хто глечик сметани чи молока, шматочок (четвертинку) сальця, м’ясця, а хто-якийсь десяток курячих свіженьких, біленьких чи коричневеньких яєчок.
Коли Надька подумки підрахувала, скільки б вона заплатила  грошиків на  базарі-риночку за ті продукти, що їй приносили односільчани за змастачені нею рукавички, то залишилася дуже задоволена, адже за ту суму можна було б купити в лавці-магазині-крамниці не одну пару рукавиць. І майстриня-швачка Ягорова Надька строчила на своїй швейній машинці і строчила, строчила, бо за „ майже безплатно” мала величезну вигоду.