Холодна осінь 1971 року. Ідуть дощі. Холодні осінні тумани клубочать угорі і спускають на землю мокрі коси. Пливе у сірі безвісті нудьга, пливе без надії і стиха хлипає сум. Маленьке, сіре, заплакане віконце гуртожитку №1 Сумського педінституту. Крізь його видно обом, Гризуну і Вертію, як брудною розгрузлою дорогою йде від тролейбусної зупинки зі своїми пожитками першокурсник Печений. Йде непевною ходою, мокрий, нещасний, немов каліка-журавель, що відбився від свого ключа. Рипнули двері, до кімнати зайшов Печений. Тут він мав прожити до літа. Після обіду всі лежали в ліжку. Говорили Гризун та Вертій, а Печений мовчав. Та, власне, якби він і заговорив, то його б ніхто й не слухав. Вертій розповідав як його обдурила циганка та забрала 5 карбованців. Гризун слухав мовчки, зрештою заговорив: «Це трапилось тому, що ти не знайомий із народною педагогікою. Педагогіку ти вчиш по книжечкам разом із кандидатами та доцентами, оцими книжниками. А я пройшов практичну школу народної педагогіки. Був у нас у селі Жовтневому такий собі дядько на прізвисько Мухомор. Пасемо ми корів. Раптом він нам кричить: «Хлопці! Сюди! Біжіть сюди! Ми прибігли. «Я, –  каже, – птаха впіймав. Крас-с-сивий! Кому віддати?»
     – Мені! Мені! Мені! – закричали ми.
    «Давайте зробимо так. Станьте в коло. Я підніму бриль, а ви хапайте птаха. Хто схопить, тому він і дістанеться. Тільки ж по-чесному. Хапаємо по моїй команді. Та-а-а-а-к. Уважно. Раз! Два! Три!», – гукнув Мухомор і підняв бриля, а ми кинулись руками хапати пташку. Але яким же було наше здивування, коли ми руками схопили не пташку, а коров’ячий кал.
   – Ха-ха-ха-ха! –- засміявся Мухомор. – дурні ви. Запам’ятайте на все життя: не завжди треба вірити людям.
     Оце і є, Олексію Івановичу, народна мудрість, народна педагогіка. Куди тій Якубанець чи Ключниковій! Вони книжники, а Мухомор – людина з народу, а народ – то найрозумніший чоловік. Тобі б, друже, у науку піти не до Ключникової, а до Мухомора. Після Мухоморової науки тобі не страшна ніяка циганка. У мене вона б не поживилась.