Коли я підійшов до рідного дворища, то серце стислось: як постаріла радна хата, як постарів батько, як постаріли дерева в саду, а особливо груша,
яку посадив батько в день мого народження.
- О! Синоня приїхав!
-  Здрастуйте, тату. Привіз вам подарунок,- сказав я, дістаючи з авоськи дві пляшки горілки й закуску.
- Павлушо! – гукнув батько сусіда. Іди сюди. Твій  учень могорич ставить за те, що вчив його душу – розуму. Зайшов Павло Іванович. Він виглядав ще старішим від  свого ровесника – мого батька. Кілька десятиліть заслання не пройшли даремно.
- Ну, розказуй,- сказав учитель, - що таке підмет і присудок?
- Це коли слово відповідає на питання хто? Або що? Наприклад: хто? – муха.
- Так муха – це не хто?, а що?
- Як же так? Вона ж жива. А ви ж нам так розказували…
Вчитель засміявся й став вправно різати хліб, сало, огірки, оселедці, а батько чекав, поклавши руки на стіл, бо не міг так вправно орудувати ложкою, ножем, вилкою через ревматизм – наслідок війн та колгоспної роботи. Ці руки мріяли про роботу на будівництві, мріяли робити сани, діжки, мріяли шити чоботи, а їх примушували воювати. Дивно було: батько воював проти німців чотири роки, але частіше згадував кількамісячну війну в Фінляндії. Відвідуючи церкву, батько ставив свічки, ставив на коліна й каявся за те, що вбивав невинних людей у північній країні.
   Після першого гранчака батько спитав: »Що нового в місті?»
Сестра написала заяву,- сказав я,- й віднесла керівництву району. Написала так: мій батько – ветеран війни, має нагороди, поранений , контужений, живе  в хаті під солом’яним дахом. Просимо надати йому житло. Ми не просимо, щоб це була квартира з водяним опаленням, водопроводом. Дайте хату в будь-якому селі, або вона була кращою від тієї, в якій він живе зараз. Пройшло днів з десять. Викликає начальство мене та директора школи до себе в кабінет. Як тільки ми зайшли, начальник, не запропонувавши сісти, сказав директору школи: »Почему у вас до сих пор работает этот учитель? Его отец воспитал, поднял на ноги, дал высшее образование, а когда состарился, то этот, с позволения сказать учитель, бросил на произвол судьбы отца, ветерана войны. Отец живет в нечеловеческих условиях, а ему плевать. Так скажите мне, товарищ директор, имеет ли право  воспитывать детей этот учитель?! Значит так: даю срок – два месяца. За это время вы должны сделать ремонт в доме отца. Если это не будет сделано, вы будете уволены с работы. Со своей стороны мы вам поможем. Собирайте деньги. Мы вам вне очереди продадим цемент, доски, шивер – все, что нужно. До свиданья! И запомните, что мы не позволим, чтоб уважаемый человек, ветеран войны, инвалид, в чем-то нуждался!»
   Батько довго мовчав, а тоді сказав: «Та не ходіть ві до них. У них же одна радість у житті – гроші. Це нещасні люди: вони не вміють отримати радість від нематеріальних речей. Це нещасні люди. Я бідніший від них, але щасливіший. Ну що він робив усе своє життя? Гріб під себе. Людей кривдив. Пригадую: вибили ми німців з міста й звільнили концтабір. Вибили двері, а звідти люди кинулись до нас. Плачуть, цілують нас. Хіба це не щастя – дарувати людям волю? А хто буде цілувати отого упиря, що сидить у кабінеті? Пригадую ще один випадок. Перед відправкою на фронт пішов я на пошту, щоб відіслати гроші матері, а там мені сказали, що Сумщина вже окупована німцями. Мене як обухом по голові вдарили. Вийшов я на вулицю, сів на лаву й не знаю, що робити. Бачу, а на тій стороні вулиці дівчинка милостиню просить. Стоїть воно нещасне… Плаття стареньке, боса… Зайшов я в магазин і купив їй чобітки. Підійшов до неї й кажу:»Приміряй». Вона від радості аж заплакала. Хіба це не щастя? А Бог помітив мою доброту і віддячив мені – я живим повернувся додому. А тоді раптом налетіли німецькі бомбардувальники. Місто перетворилось у пекло. Сховався я в депо. Там мене й поранило. Як усе закінчилось, пішов я шукати госпіталь. Іду, бачу: лежить мертва дівчинка. Не встигла нарадуватись обновці…
      Батько налив собі горілки й швидко випив, не закусуючи, а тоді подивився на Павла Івановича й спитав:»Ну а ти, друже, був щасливим?»
- А як же! У мене була кохана дружина, діти. Звісно, що був щасливим, але найщасливіший день у мене був у тайзі, у засланні. Пригадую: вантажимо ми колоди, аж раптом – команда: "Припинити роботу!". Вишикували всіх. Начальник зійшов на трибуну й крикнув:»Шапки долой! Советский народ понес тяжелую утрату. Умер вождь и учитель всех народов – товариш Сталин». Закалатало моє серце від щастя. Нарешті здох собака. Може, тепер повернусь в Україну. Але наші діти, Іване Степановичу, будуть щасливіші від нас. Чи щасливий ти, Толю?
 -А як же!- відповів я. Женився, є діти, на роботі мене поважають, збудував дім. А ще щасливий, бо дожив до того часу, коли Україна стала державою. Запорізькі козаки, Тарас Шевченко, січові стрільці мріяли про це, але не дожили. Давайте за це й вип’ємо, пом’янувши тих, хто віддав своє життя, щоб настав цей день. Я знаю три дива: єгипетські піраміди, політ людини на Місяць і третє диво – це те, що вижив український народ. Ваше покоління зазнало найбільшого удару. Більшовики зрозуміли: легко управляти тим народом, який позбувся найрозумніших людей. Ті, кого називали куркулями, були людьми, які вміли дати лад землі. Їх винищили. Вчені, поети, інженери – вони перші пішли в більшовицьку м’ясорубку. Комуністи привчили людей до того, що людське життя нічого не варте. Вчені довели страшну істину: якщо постійно знищувати кращих, розумніших, ініціативніших, то через кілька поколінь будемо мати націю ідіотів, які будуть знищувати одне одного, не розуміючи, що вони роблять. Отже, якби комуністи протримались при владі ще п’ятдесят років, то українці зникли б як етнос. Пропоную випити за те, що ця клята країна, яку називали радянським Союзом, зникла. Слава Україні! Спустошивши келихи, всі, не змовляючись, заспівали:
Гей наливайте повнії чари,
Щоб через вінця лилося,
Щоб наша доля нас не цуралась,
Щоб краще в світі жилося…
   Пісня вирвалась із хати й полинула в піднебесся. Односельці, кинувши роботу, завмерли й слухали. А друзі співали радісно й весело – хай усі чують, хай усі знають, хто ми такі!


Анатолій Іванович Печений - член літературно - мистецького обэднання "Сіверщина" - м.Глухів, Сумська область, Україна.