Життя  суворе  до  таких  як  ти.
Блукаючи  у  хмарах,  шукаючи  світи
Ти  свого  світла  не  знаходиш.
Лише  обірвані  гілки,
гілки  Відродження  чужого.
З  життям  своїм  була  на  ти
Хоч  і  навколішки  бувало,
Молила  долю  дати  сил
Щоб  підкорить  ту  гору  кремяную.
Як  не  пройти,  то  хоч  повзти.
І  хрест  навколішки  нести.
Бодай  йому,  зламали  пута,
Якими    Прометей  прикутий,
До  скелі,  на  Віки.
І  болі  відчував  нелюдські,
А  все  оті  раби  й  невігласи.
Прислужники  чи  Бога,  сатани.
Що  не  давали  світити  у  пітьмі.
А  ти  світила  ,ти  горіла!..
Горіла  серцем  і  грудьми,
Штовхала,  трутила,  пітніла,
Неначе  бачила  саме  куди,
Нам  було  треба  зрушити  думки.
Да  ними  покорити  ті  хрести,
Що  є  усюди,  голод  й  морок.
Ну  й  мороки  наробила  Ти,
Отим  риженьким  чортенятам,
Що  визирають  із  кутків….
Та  гляньмо,  їх  там  ще  багато,
І  кожному  за  пазуху  Бодай  раз  зазирни.,
Побачиш  жах!  .,і  ти  бачила.
Та  чи  людей-чортів?, 
Що  так  глумилися  на  прадідами.
А  ти  їм  всипала!  Поза  кутки.
Але  ж  ти  не  безсмертна..
Така  як  ми.  Лише  одверта.
Вперта!  Разюча  міць  твоя,
У  памяті  залишиться  навіки.
Нехай  приймуть  тебе  Боги
Ти  Наша  Рідна  Українка!….