Повесть - А тепер можна й докладніше розповісти, шановні добродійки, за якої нагоди ми до вас завітали, - закінчивши трапезу, почав розмову Олег. Віка та Степаніда приготувалися уважно слухати. - Нарешті, бо нас вже охопила нетерплячка, - кивнула Степаніда. - Ми що тільки не думали - куди з села ви поділися.? - А туди й поділися! Як ви тільки пішли до лісу, то й ми з Світланкою подалися світ за очі, навмання, аби не вскочити в халепу, бо русня танками вже сунула до села - А ваші бджоли ж як?- не втрималася від запитання Віка. - Вулики ми вивезли, про всяк випадок. ще місяць назад на болото - бо новини ж слухали, готувалися. Маємо надію - пчілки виживуть. - То добре, - кивнула Степаніда, - а йог з вами пішов чи ні? - Про вчителя трохи згодом. - відповів Олег. - І ось в лісі ми зустрічаємося з хлопцями з самооборони - об'єдналися з декількох окупованих московитами громад. Побратими забезпечили нас амуніцією та патронами. Бо автомати у нас з Світланкою є - ще з чотирнадцятого року. - То ви, виявляється, вже стріляні горобці! - здивувалася Степаніда. - Ще й які стріляні, - посміхнулася Світлана, - коли в сімнадцятому отримали поранення, то звільнилися зі Збройних Сил... - ...І осіли в Сніжковці, - підхопив Олег, - хотіли жити на тлі природи та займатися господарством. Але, бачимо, не судилося. - Але ж ви маєте поранення? - здивувалася Віка. - Старі рани загоїлись. Але тепер ми прийшли до вас через те, що..,- Олег почервонів і трохи зніяковів. Жінки затамували подих, бо вже майже здогадалися. - Сталося так, - продовжував Олег, - що моя люба "Бджілочка", це її позивний, завагітніла. - Ой, щастя яке! - вигукнули разом жінки. - Поздоровляємо! - Дякуємо, дорогі пані, - Олег розчулився. - Вона вже... Не... Олег не міг вимовити більше ані слова, хлюпав носом, наче хлопчисько. Світлана посміхнулася. - Ось хто після такої чулої поведінки скаже, що муж бойвої "Бджоли" має грізний позивний "Перун" Світлана обійняла Олега. - Заспокойся, коханий. Нагадую приказку: "Чорт сміявся, як ведмідь на пасіку забрався". Не бійся за свою "Бджілку". "Перун" опанував себе, пригорнув дружину і звернувся до жінок. - Любі мої, прошу вас доглядіть за моєю лебідкою, пока вона не народить. - Буде зроблено, - відповіла Степаніда. - Дитинка - то святе діло. Не сумнівайся, "Перуне", доглянемо і навіть пісень навчимо. - Дякую вам, і обіцяю - перемога не за горами! - Все буде гаразд! - запевнила Віка та поцікавилася. - А чи скоро нас стане в печері... четверо? - Зо два місяці, мабуть. - відповіла Світлана.- Тепер вже з мене снайпер нікудишній - тікати хутко з позиції не виходить. Степаніда почувалася радісною та схвильованою. - Ой, навіть не думала, що в девяносто три роки стану ще й повитухою. Далі буде