Одна мить від любові до ненависті. Як, здебільшого, по життю, так і зараз у нашому українському футболі. Після гри зі шведами наших хлопців готові були носити на руках і заціловувати, а після поразки з англійцями ледь не в багнюці готові втопити.
Багато хто після матчу 1/8 фіналу побачив нас ледь не в фіналі. Але є реалії і вони поки такі. Ми показали те, на що здатні на сьогодні. І треба подякувати насамперед нашій збірній за те, що протягом трьох тижнів вони об єднали нас, українців. Цей період ми прожили на одному подиху, на одній хвилі, в одному ритмі серцебиття.
Чи багато у нас за останні роки траплялось подій, які так гуртували і змушували радіти за самих себе? Я щось не дуже пригадую. Три тижні ми нервували, пишались, засмучувалися… але ми жили збірною України. Навіть подекуди ті, хто футбол вмикав на своєму телевізорі раз в рік і не знав хто такий Зубков чи Кривцов, учора щиросердно переймались за кожного хлопця і за кожен їх рух.
Кожна б європейська країна була горда з того, що їх національна збірна увійшла до вісімки кращих на континенті. Хай з фартом, везінням, чудесами, але ми були на цьому ЄВРО серед еліти! Україна була серед еліти! Кожен її уболівальник був серед еліти! Незалежно від того дивився він футбол в Амстердамі чи на дачі у Бездрику.
Треба уміти радіти миттєвостям і бути вдячним тим, хто їх нам дарує. Завтра буде завтра і завтра буде робота над помилками, постануть нові завдання і нові виклики. А сьогодні у кожного є привід сказати «що я українець і я пишаюся тим».