Могила цих дівчат відома кожному випускнику Недригайлівської школи. Кілька разів її упорядковував і наш клас. В ті часи не було такого поняття, як «культова особа», проте ровесники знали: молоді підпільниці, Оля Сидоренко і Зіна Логінова героїчно загинули в німецьких катівнях за день до приходу Червоної армії.
Про них іноді друкували матеріали в місцевій газеті «Світло Жовтня». Звичайно, у відповідному тим часам тоні: загинули, виконуючи відповідальне завдання підпільного райкому партії. А в кінці 80-х з’явилася ще стаття. В ній один з дослідників скаржився, що довго шукав у партархіві області хоч якісь сліди того підпільного райкому і... не знайшов. Прочиталося та й забулося.
Але ніколи не думав, що через кілька років доведеться мені спілкуватися з керівником тієї групи – рідним братом однієї з загиблих – Михайлом Миколайовичем Логіновим (могила дівчат якраз у його садку). Дивно: про діяльність групи, про загибель дівчат з’явилися уже й наукові розвідки, а обходили чомусь дослідники хату її керівника... Як в анекдотичному, але сумному випадку з «Молодою гвардією». Тоді, перед приїздом комісії ЦК з Москви матері загиблих краснодонців на «репетиціях» зустрічі навперебій і по-різному описували події. І на розгублене питання відповідального, представник обкому кинув: «розповідайте так, як написано в романі» [Фадєєва].
Справа в тому, що і керівник недригайлівської групи має зовсім відмінний від офіційного погляд на історію підпілля. Більш того, за цей погляд... відбув на Колимі, якщо не помиляюся, років 10...
Нажаль не маю зараз під рукою його спогадів, люб’язно переданих з надією, що колись дізнаються люди правду і про цей драматичний епізод. Тому обмежуся поки-що тільки стислим переказом подій.
За словами М. Логінова група зібралася стихійно. Головним завданням було прослуховування зведень «Совинформбюро» і повідомляння населенню через листівки. Логінов був радіолюбителем, тож технічну сторону налагодили швидко. Скоро юнаки і дівчата «ввійшли в роль» і захотіли зв’язатися з підпільним райкомом партії, або його представником. Але таких не виявилося. Призначений секретар підпільного райкому патрії, суддя Білик здався на другий же день після приходу німців. Інші – «самовільно евакуювалися в глибокий тил». Тому, втративши надію знайти собі партійне керівництво, підпільна група діяла самостійно. Та незабаром партія... сама знайшла їх. Спочатку в особі працівника органів НКВС Г. Капури, яка прибилася до групи, ідучи на виконання якогось свого завдання. В групі стала «комісаром» і саме вона відправила на завдання молодих підпільниць – перерізати дроти зв’язку в місці де просто кишіло німецькими солдатами. Дівчат відразу схопили і стратили.
...Прокотився фронт на Захід. Повернулося з тилу партійне начальство. Пішла чутка про діяльність молодіжної групи «безхозних» патріотів. І знайшлися бажаючі очолити підпільний рух у районі. «Заднім», звичайно, числом... Для цього Логінову треба було підписати в райкомі один «папірець», де раз і назавжди визнати: все, що робила група – робилося під «чутким руководством» підпільного райкому партії... Не підписав.
Покарання «за самовільне залишення на окупованій території» відбував Михайло Миколайович на колимській шахті «Пестрая» - мив золото. З того часу він не тримає його і в своїй хаті. Згадує голодний 1946 рік, коли кістки в’язнів шахти (переважно українців) рябіли (російською – «пестрели») до самого горизонту. Звідси й назва шахти...
Поки відбував термін, «заповітний» рядок в історію таки вписали. Про те, як комуністична партія «руководила и направляла» діяльність Недригайлівського підпілля.
На могилі дівчат росте кущ калини. Не знаю, чи нині ходять прибирати її школярі і яку історію їм розповідають. Якщо ще живий Михайло Миколайович, то сподіваюся, що правдиву.


(Далі буде)