Справжня вартість прожитих днів…

12 марта 2012 в 19:50

Пропоную читачам блогу такі незвичайні, непересічні роздуми Лілії Кравчук…

Лілія Кравчук народилася й виросла в смт Терни, що в Недригайлівському районі. Тут вона закінчила школу, а в Сумах - з 9 по 11 клас навчалася в гімназії. Нині Лілія - студентка природно - географічного факультету Сумського державного педагогічного університету.

Лілія Кравчук:

«Натхнення приходить у двох випадках: в момент неймовірної радості та безмежного горя. Серце стискається, кров швидше рухається по венах та змушує мозок шаленіти. Останній, в свою чергу, сигналізує іншим частинам тіла та створює в уяві все нові картини, через які перехоплює подих. Я починаю переживати всі ці події знову і знову, переглядаючи зошит із власними записами - думками. Тільки тоді, занурившись у почуття, починаю розуміти справжню вартість прожитих днів…»

---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

Я - Серце…

Прокинувшись вранці, зрозуміла, що в моєму житті відбулись певні зміни.

Але які? Все інше, світ став іншим, чи, може, я інша?

Не можу збагнути. Що трапилось? Але ось вже бачу, що не маю ні рук, ні ніг, ні голови.

Так, я втратила людську подобу. Але чому? За що?

Я була звичайною дівчинкою, яка ходила щодня до школи, навчалась на відмінно.

Добре ставилась до малечі та поважала старших. Мала багато знайомих та не менше відданих друзів.

Що ж зі мною трапилось? Хто я? Мені хотілось закричати з розпачу, запитати хоч в кого-небудь, хто - я? Адже невідомість - це, на моє переконання, найгірше, найстрашніше…

…Здається, тут хтось є, я чую чийсь голос. Починаю прислухатись. Боже, що це?

Мабуть, я сходжу з розуму. Адже це - печінка. Вона благає про допомогу, їй погано. Вона помирає…

Тепер її врятують тільки ліки, багато медикаментів…

Ось хвилина мовчання, все затихло, нарешті спокій. Тепер я можу відпочити від цих волань про допомогу і подумати про своє перевтілення.

Але ж ні, я відчуваю біль, спочатку різкий, він стає нестерпним. Потім розумію, що не всі ділянки мого тіла (чи як це ще можна назвати) працюють.

«Оніміли», - промайнула думка.

Знову чую голос печінки. Роблю перші спроби поговорити і дізнаюсь, що я - серце.

Я - порожнистий м’язовий орган, який має форму конуса. Але що зі мною? І що це за нестерпний біль, і чому частина мене оніміла?

Із розмови стало зрозуміло, що в мене тяжке захворювання - це інфаркт міокарду.

Дізнаюся, хвороба характеризується змертвінням невеликої ділянки міокарду серця, що виникає внаслідок припинення його кровопостачання.

Зумовлюється здебільшого утворенням тромбів, відповідним спазмом артерій.

Факторами, що сприяють розвиткові інфаркту міокарда є перевтома, психічні травми, фізичні перенапруження, куріння тощо.

Тепер все зрозуміло! Я належу людині, яка не замислюється над своїм здоров’ям.

Та моїм роздумам заважає шалений крик, це зовсім незнайомий голос, хриплий, наче у курця зі стажем. Це легені. Вони хочуть розповісти про цього монстра, який так руйнує наші життя.

«Це впливова людина, чоловік, начальник…Через проблеми на роботі, він почав пити (страждає печінка), став безперестанно палити (воліємо про допомогу ми - легені).

«Через постійну втому та стреси помираєш ти - серце. А чи розумієш, що скоро загинемо ми всі, адже жити тобі залишилось лічені дні, бо хвороба набула найвищої точки. Всіх нас чекає Апокаліпсис...», - тихо завершили легені.

…Почувши ці слова, в мені все стиснулось , але стало на диво легко.

Це - кінець?..

А, може, ні?

Я - серце, ще - живе…

Більше цікавих матерілів читайте на ivanzhytnyk.com

5	Добавить в блокнот	Комментариев 0
Письмо редактору	Просмотров 1401

Новое от пользователей

Иван Житник

Клубы