МОЛОКО І „КОСЯКИ”

Тучанські старожили пам’ятають,як під час війни (Великої Вітчизняної) німці наказали гнати з села колгоспну худобу. Спочатку до райцентру для відправки в арійську (читай:германську) країну, щоб не схудли сім’ї фашистських загарбників. В товарних вагонах чимчикувало українське м’ясо та сало ненаситним завойовникам.
Перешерстили окупанти і корівчин у власних господарствах селян. Позабирали „молоко”  у сімей комуністів, партизанів та активістів. А на той час були уже в селі і діти напівсироти, батьки яких поклали свої голови на фронтових полях-звитягах.
Після звільнення району від німецько-фашистських загарбників розпочалося стражденне повоєнне життя. Районне начальство, крім інших продуктів, вимагало здавати і молоко державі. А де ж взяти те молоко, коли корівок залишилося зовсім мало,а бичків, звісно, не доїли. Але плани землякам доводилося виконувати, хоч і залишалися свої діти без молока.
Так от. Коли молока назбирували повний бідон (чотири відра), то відвозили його возом або на санях (дивлячись в яку пору року) на Більчанський молокоприймальний пункт. А якщо „нашкрябували” лише два відра, то давали вказівку сільській поштарці Надії Кудрі (Радченковій) взяти коромисло і нести молоко за вісім кілометрів у село Білку. А щоб листоноша донесла ту ношу,та, не дай Бог, не розхлюпала-не розлила „білу продукцію” по дорозі, давали Надії у поміч якусь жіночку, котру призначали на колгоспному наряді. Наряджалась тьотя Надя в бузиною пофарбовану спідницю та кофтину і відправлялась з напарницею в рейс Тучне-Білка.
Муляли хліборобські плечі в дорозі,бо відра несли на звичайному коромислі. Мусили нести. По яру в Білку зустрічався жінкам хіба що полин, такий же гіркий, як і доля вдів-солдаток.
На зворотному шляху заходили на пошту й забирали „косяки”-солдатські трикутники-листи. І чекали селяни з Білки листоношу, чекали втішних вістей. Чекала їх і сама Надія, бо після того, як її Семен та Яків Захарович Бойко прибились до села з-під харківського оточення, а потім їх знову забрали на фронт після визволення села від німців, ніяких повідомлень з війни не було. Залишились без батька синок Ваня та дочка Галя, а в сестри Марфи-дружини Якова Бойка-напівсиротами росли троє дітей: Поліна,Микола та Іван.
Не принесла з пошти і собі тьотя Надя радісної звістки. І  горювала ще багато років, як і 80 солдатських вдів тучанських.
Коли наша мама, Віра Сазонівна, тимчасово проживала в Глухові, ми отримували листи (правда, нечасто) і від маминої вже дуже хворої сестри-близнючки Надії. Вона згадувала воєнний час, труднощі в окупаційний період. Та й після звільнення села від німецько-фашистських загарбників жити було не легше.
Писала: „Прийду з Білки (вже згадувалось,що носила в те село за вісім кілометрів молоко на коромислі) – ноги аж гудуть і треба оті „косяки” порозносити односельцям, бо люди ж чекали їх з нетерпінням. А вже чотири години дня. Беру санки – і в ліс по дрова. Зустрічаю лісника Миколу Грала. Він і каже: „І що ж ти оце будеш коло рову робити? Там же того снігу – не пролізти”. Притягну, порубаю, і так кожної днини, а у хаті – душу не нагрієш. Санки кинула, беру мотузку і чимчикую по солому – а ні залізної ключки, щоб смикати солому немає, а ні рукавиць – хоч сядь та й плач. Так і робила, схлипуючи. Як уже оці руки відтрудилися,а душа відтіпалася.Войну і все пережили.
А тепер і їсти,і пить є,і у теплі,а здоров’я немає... Я як поїхала у Казахстан (а ми ж там усі разом були) то дивлюсь у вікно і питаю сина: „Ваня, а де це ми?” А він: „Ото дивіться, мамо, он там – Зубівка, а за нею – Тучне”. Адже з п’ятого ітажа далеко відать і прожили 25 год,  міжду всякими націями. І єсть люди хороші”. Треба додати, що чоловік тьоті Наді – Семен  Кудря(Радченко) пропав безвісти у вересні 43-го, залишивши вдома стару матір Варку б батька Михайла, жінку, старшого сина Івана, дочку Галю. Давно вже немає ні батьків Семена,ні його брата Федора, котрий теж воював, а потім сидів десять років у сталінських таборах по доносу станівського земляка за німецьку листівку, яку Кудря Федір підняв.
Немає і Семенової дружини Надії, яка все життя чекала з війни чоловіка, останні роки слабувала і слабувала, а високосного, 2012 року, на початку березня від тяжкої хвороби померла. А сестра Семена – Маруся микає своє горе зараз у Сумах, у родичів, бо іншого виходу немає.
У війну загребли її німці разом з іншими трьома Марусями в Германію, вимучили там непосильною роботою на німецьких бауерів, і як війна замирилась, приїхала в село, знову життя покотилося у праці так, що неодноразово крутило-викручувало...поки через багато років не відрізали ногу, стала інвалідом. А як була молода, вийшла заміж по війні за військового, який брав участь у вирубці лісу. Стала вже Борщихою, народила дівчинку Ліду, а солдат Борщ – зник. Потім вже було і друге заміжжя, правда, краще першого. ЇЇ суджений (відомий в селі механізатор) Петро Цьома (Тетянчин) жалів Марусю, допоміг їй народити трьох дітей, але вже у зрілому віці покинув білий світ, а Марусі від якихось тілесних болячок  відрізали ногу, стала, повторююсь, інвалідом непрацездатною в домашньому господарстві, але з двома палицями шкандибала по двору, годуючи птицю.
Тож і вирішили діти забрати її до себе, в Суми – обласний центр, доживати віку.